Зілля яке привело до історії

Дівчинка й заборона в хатинці

Привіт! Мене звуть Олеся Яценко, мені 15 років, я все своє життя провела у селі. І ні, я не збираюся зараз казати, що я звичайна дівчинка яка живе звичайним життям. Я відкрито визнаю, що я НЕ звичайна. Чому? А все тому що на відміну від більшості моїх однолітків я не прагну втекти в місто. Моя мрія—жити серед рідних хащів. І впринципі вона має можливість збутися. Моя прабаба живе в лісі. Недалеко від ставка. В малесенькому камʼяному будиночку. Там все ніби з казки...

Північна стіна будинку зовні поросла мохом, на ґанку розставлені горщики з квітами, всередині попід стелею на ниточках купа засушених трав, на кухні купа казанків і глечиків. Бабця вважається місцевою знахаркою, розуміється на травах і вчить цьому мене. Я ж їй допомагаю, щодня після школи приходжу висапати невеличкий город, полити клумбу, принести води з криниці, бурʼян сполоти на стежці, поради спитатися. Бабця Магда інколи і з уроками допомагає, незважаючи на немолодий вік. Природничі науки завжди пояснити може.

Я люблю вчитися. Ще одне моє дивацтво. Так звісно точні науки я не надто люблю, та все одно цікаво. Моя сильна сторона це: мови, біологія, хімія, географія. Справжніх друзів в мене на жаль нема. І хлопця теж. Дивують мене ті хто починає зустрічатись в нашому віці. Ну де, скажіть де, ви бачили адекватних хлопців? Вони ж всі якісь причмелені! Той тормознутий, той з дурною зачіскою, той курить, той пʼє, той забіяка. Але зараз давайте більше про мене.

Я: не курю, не пʼю, гарно навчаюся, в бійки не лізу, поночі де не треба не швендяю, обожнюю дивитись фільми, люблю фотографувати, інколи читаю книжки, а ще майже не сиджу в соцмережах.

Кілька слів про зовнішність: у мене яскраво виражені зелені очі, колір трохи нагадує оті скляні пляшки, які часто валяються вулицями. Раніше в мене було біляве волосся, але мені дуже неподобався мій колір. Тому я зробила річ яка хоч трохи показала людям довкола, що я все таки підліток, а не аніматронік. Перефарбувала волосся у світло-зелений колір, навіть сказала б
салатовий. Бабця каже, що я той ще дрищ. Ну так, худюща я нівроку. Раніше була найвищою в класі, але хлопці перед девʼятим класом повиростали і тепер я не найвища...

Хм що ж ще про себе сказати? У мене гарне волосся, але воно постійно лізе в очі, тому я його збираю в гульки або хвіст. Я люблю нафарбуватися й гарно вдягнутися, але це не зручно мені, оскільки я весь час проводжу в прабаби серед лісу. Додому, в центр села, я навіть інколи ночувати не приходжу. Ночую серед скреготу цвіркунів і ухкання сов, на старенькому деревʼяному, різьбленому ліжку під вікном.

В мене завжди багато ран. Опіки, подряпини, зчесані чи збиті коліна/руки/лікті, купа мозолів... Але я люблю цей рідний, сільський, магічний вайб. І не хочу змінювати цієї частини життя.

Завтра вранці я піду до школи. Відсиджу уроки і знову піду до лісу, бабця обіцяла навчити мене варити зілля від болю в шлунку.

О згадала! Ледь не забула розповісти про головну заборону в прабабусиному будиночку. Там стоїть на найвищій полиці закрите в баночці сухе, молоте зілля. Суворо-пресуворо мені заборонено його торкатись. Чому? Баба пояснила це так: «Від цього зілля людина без мрій помирає, а людина яка мрія про інший світ, чи краще життя отримує цю мрію здійсненою. Тобто якщо хтось мріє потрапити в майбутнє то він потрапить, мріє в минуле—потрапить, хоче в казковий світ—потрапить.»

Ну все, добраніч, завтра розповім, як варити зілля від болю в шлунку!