Зілля яке привело до історії

Алея Діаґон та перші знайомства

Вранці я прокинулась в сльозах, такою ж як і заснула.

Підвівшись зиркнула на годинник на руці. Добре що в мене він механічний. 6:03. Гаразд.

Я зібралася швидко, більше часу зайняло намагання змити з обличчя наслідки нічних ридань. В 6:25 я тихо вийшла з кімнати, пройшла у вітальню, відчинила двері та вийшла в коридор. Реґулуса ще не було. Знову зиркнула на годинник. Рівно 6:30. Я вже занервувала, що він не прийде... Як же я тоді знайду дорогу?

Тоді з-за рогу почувся шум. Звідти вибіг Реґулус. Проти волі я усміхнулася.

— Доброго ранку!-крізь усміх мовила я

— Доброго!-хлопець і сам усміхнувся.— Вибачай за спізнення, я трохи проспав.

— Все добре, ходімо до Дамблдора?

— Ага...

Ми пішли коридором. Замок пустував. Мені аж не віриться, що я зараз у тому самому Гоґвортсі!

— Як справи?-порушив кількахвилинну тишу Блек

Я закусила губу і подумавши трохи вирішила сказати чесно.

— Жахливо. Усю ніч плакала не могла заспокоїтися... важко розуміти, що я можливо назавжди застрягла в іншому вимірі.

Він зітхнув.

— Ясно... Ну ти цей, якщо треба буде психологічна підтримка то звертайся, я вислухаю.

Я потерла кулаками очі намагаючись остаточно прокинутись і приховати сльози, що знову підступили до очей.

— Дякую тобі... ти ж не повинен цього робити, то якщо не хочеш то не...

— Та зараз канікули, я абсолютно нічим не зайнятий тому дійсно можеш в будь який момент просити допомоги. - перебив мене Блек

— Дякую. Мені дійсно дуже приємно, що ти так добре ставишся до мене, хоч я і гепнулася з неба тобі перед носом буквально вчора!- я хихикнула і він теж всміхнувся до мене. Потім ми замовкли...

Ми йшли вже хвилин 10. Мовчки. Тиша була дуже гнітючою.

От ми вже дійшли до гаргульї. Я думала, що тут ми розійдемось, проте Реґулус промовивши пароль не пішов геть. Він рушив разом зі мною, піднявся сходами та відчинив переді мною двері в кабінет.

— Доброго ранку, пане директоре!- в один голос мовили ми і перезирнулись.

— Доброго! Міс Яценко, як ви?