Інколи приходить таке гірке і тужливе відчуття за людиною, яку ти втратив. Це був хтось такий як недодруг, але рідна душа. Здається, тоді в пріоритеті була гордість і особисті кордони, образи і відсутність розуміння. Ти не цінував, бо мав багато і справжню цінність всіх людей не знав. Не знав, що в майбутньому цінність всіх зрівняється до цінності тієї однієї людини, яка розуміла, не заздрила, допомагала і бачила можливо друга в тобі. Звичайно, на початку все будується на взаємовигоді. Проте, згодом, ти все розумієш, правда, лише коли втрачаєш і куштуєш іншу вибірку варіантів чужих людей. Гірко, бо хочеш поділитись чимось, але не з тими людьми, які є друзями зараз, а хочеш розповісти тій людині, бо здається, що іншим це буде видаватись під іншим кутом або під кутом байдужості. Чи це так? Ніхто і не дізнається. Можливо, зараз ця людина теж подумки згадує тебе з сумною напівпосмішкою? Можливо теж не видаляє фото з тобою і час від часу переглядає твої соцмережі? Можливо і ні. Як відпустити цю гіркоту і забути? А чи потрібно? Це ж досвід, урок, вудчуття. Це щось, що лишило слід. Не всі ж здатні лишити слід, щоб потрібно було їх згадувати? Не всі ж стають досвідом і уроком? Не на всі ж фото ти дивишся, так шкодуючи, що контак припинився?
ВИ ЧИТАЄТЕ
Нотатки мого Я
RandomЧи стане коли краще? - промайнула думка і відповідь в одну мить: "Так, якщо ти дозволиш собі, припиниш себе мучити, знайдеш сили та бажання відпустити, не думати, почати знову. Почати в той самий нескінченний раз і спробувати ще одну незліченну кіл...
