Нотатки мого Я

вступ

Чи стане коли краще? - промайнула думка і відповідь в одну мить:  "Так, якщо ти дозволиш собі, припиниш себе мучити, знайдеш сили та бажання відпустити, не думати, почати знову. Почати в той самий нескінченний раз і спробувати ще одну незліченну кількість разів, і не дозволити собі зупинитись."
Чому , коли на годиннику перша година ночі, я не сплю і знову аналізую? Пам'ять забита, переповнена, синонімами втрати, болю, відчаю, нещасть і смутком.
Перед цим , взагалі не розумію як я дійшла до цього, але я відкрила свою творчу сторінку, яка, як виявилось, була перпровнена публікаціями. Пам'ять видалила ці спогади, але вони лишились десь там в архівах. Згадати емоції, роздуми, ситуації і відновити втрачені пазли пам'яті. Двадцять хвилин часу потрачених на прочитання здатні повернути до реальності і витягнути з депресивних відчуттів. Слова відновили бажання жити, шукати прекрасне знову, відновили забуту, давню мудрість. Мотивація і бажання, які повернулись спонукали писати цей текст з уявними і неуявними вигадками і згадками.

Перший текст.
Мене нудить найбільше всього не фізично, а десь там в середині, в думках, відчуттях, що розносяться неконтрольовано повсюди. Це був ще один день з докладеними гектичними зусиллями, і знову не про фізичні зусилля. Фізично я можу справлятись, бо я вірю, що я здатна на все.  Вірила, колись, більше, ніж зараз. Духовно, морально - я згораю, тлію, жеврію, напівпорожнію, а можливо, вже і порожня. Невідомо звідкілля ті руїни і те, що не мало б бути за моїм планом. В мене завжди все сплановано, розраховано, продумано, проаналізовано. Щось пішло не так. Питання, яке ховаю і боюсь поставити собі, прийняти рішення про те, чи потрібно мені зараз аналіз того, що сталось і що ж сталось, і коли те щось пішло не так. Я впевнена, що знаю відповідь, але боюсь і тікаю від себе, ховаю ситуації, моменти, болючі події в своїй голові до останнього. Чому? Ймовірно, щоб захистити себе і знову не прожити травматичні спогади з якими боролась, справлялась на одинці. Очевидно, щоб не подавати вигляду, що щось іде не так, як було за планом. Вдаючи, що все добре, навіть так, коли це "добре", то лише слово, відмовка, назва, стан, який доводиться зберігати.
Не поставивши собі прямого питання і не давши відповіді про те, що сталось, все ж з'явились вони. Ті самі, прозорі капельки води, як пелена перед очима, яка закриває текст і букви. Їх не кликали, про них не думали і себе ніхто не жалів, бо жаль - це щось жалюгідне. Вони прийшли самі, з середини і були відігнані, скотилися і висохли,бо їм час в забуття, безодню. Час закінчитись. Це був знак? Що я десь близько, що я відчуваю щось знову? Відчуваю те, чого не хотіла відчувати давно? Чи допоможе це відновити бажання, а можливо не так бажання, як інтерес до життя? Чи воно того варте? Не дізнаєшся, доки не спробуєш.
Спазми сковують живіт. Здається, що чим швидше і беззупинніше я йду, то тим болісніше. Головне - дійти до під'їзду, піднятись сходинками на четвертий поверх, відкрити двері і лише тоді, вдома - може статись будь що: втрата свідомості, більше болю, але не на вулиці, не там де всі побачать. Йти в тумані з напівзакритими очима і сподіватись, що це виглядає звичайно, нормально, буденно. Бо світить ж сонце, пробивається через всіх сфери світу і засліплює очі, і агрессивно гріє, як ніколи, в один із останніх днів вересня. Ще 15 хвилин, ще 10, ще два повороти, ще один, і я скоро вдома. Дім - це безпека, синонім і ассоціяція захисту, свободи. Я змогла це витерпіти, перенести. Це була жертва, свідомий вибір на користь мистецтва, нового, нових спогадів, людей. Це було рішення пожертвувати сном і вибрати пунктик "соціалізація". Все говорило про те, що я не хочу. Хотілось відправити текст зі словами "Я не прийду. Без мене. Успіхів. Гарного дня". Проте, те саме інше внутрішнє я було проти, вони сумувало за тим, що раніше приносило радість. Вибір був очевидний, хоч і опір був не менш очевидний і цілком неприйнятний. Говорити з собою, своїми бажаннями і знаходити альтернативи. Чи було це так, то вже не важливо, але складається іноді враження, що я не цілісна, а мої Я , їх є декілька. Всі вони різні і одночасно мої, бо це Я.
Так буває ж, правда? Не лише в мене?