Нотатки мого Я

дім і соціальність

"Я хочу додому" - думка, яка вічно переслідує мене багато років. Коли я втомилась, знемогла, розчарувалась, ображена чи образилась, коли я нудьгую, сумую, пуста, тоді в голову приходить ця фраза, слово. Я ніколи не мала дому. Не просто фізичної будівлі, а людей, місце, де я відчую себе не пустою, потрібною, не покинутою, а люблячою, цінною, щасливою. Фактично з якогось віку я стабільно відчуваю в середині щось, що не є так, як повинно було б бути. Я відчуваю, що чогось завжди не вистачає. Люди неохайно, незграбно, випадко й не випадково ранять, розбивають і розчаровують. Це те, що навчило мене не триматись інших, відпускати і не звикати, а ще - не довіряти, навіть самій собі.
Болить - це коли зі стану байдужості хтось виводить тебе на болючі емоції, переживання і відчуття, коли ще дратує щось чи хтось, і злить.
Я хочу додому. Де мій дім? У мене немає дому. У мене є все або багато чого, але я не вдома. Хочеться в такі моменти усвідомлення - покинути все і всіх, навіть це тіло і віднайти свій дім. Це питання не фізичного пошуку, а духовного та душевного. Тобто, навіть уявивши, що залишаю все і всіх, і вирушаючи в мандри на пошуки чогось, то я впевнена, що не знайду це, бо це та частинка, якої бракує всім. Це те, що є початковим, нашим буттям, це частинка Божої присутності, якої нам не вистачає. Або той Всісвіт і єдність, як кажуть інші чи стан "нірвани".  Це лише одна з моїх теорій. Але я впевнено хочу дослідити це і довідатись про те, хто я є або що я є, і знайти ту загублену домівку. Де? Спершк в собі, в природі, людях чи чомусь вищому, духовному. Це лише спроби та помилки, висновки та рух до безкінечності. Це лише ідея, теорія, недосліджене та для всіх різне?
Я вірю, що ми вічні від народження. Я вірю, що існує щось значно більше, ніж цей безглуздий і жорстокий світ, який я зрозуміла, що ненавиджу, коли їхала до рідного дому дитинства, який лишився тим самим лише в моїх спогадах. Маючи роздуми про те зло, яке є ми, яким є світ. Зло, що спотворює і вбиває моїх рідних людей і чужих. Думаючи про це тоді, коли даю собі волю і не блокую погані спогади. Звідки в мене ця чутливість? Завжди запитувала себе, чому я відчувала себе не такою, як інші люди і чому страждала, що таких як я не зустріти часто. Чи всі ми так почуваємось - разом, але самотні?  Вразливість, чутливість і інше сприйняття, необхідність в красі, потреба в пошуку - це те, що рятує, що необхідне, але чи всім це до снаги і під силу. Думаю в кожного є таким момент чи період пошуку і дослідження, і блукань.
Це те, що я приховувала і те, що змінювала, і сила, і соціальність - це те чого я набувала, змушуючи себе.
Чи робив це кожен з людей, але по різному? Чи наровся хтось відразу з соціальністю, любов'ю, співчуттям?
Нещодавно дізналась, що невміння сумувати - це не у всіх. Раніше я брехала, що сумую, бо потрібно було сказати щось у відповідь іншій людині, яка тебе любить. І говорила правду жартуючи та дразнячи людину, яка не подобалась мені, говоривши, що я не вмію сумувати. Не думаю, що хтось міг би здогадатись, що я не сумую за ними. Згодом я почала, але надзвичайно рідко. Але чи можна це вважати розвинутим навиком?  Бо бачитись не часто, то нормально і достатньо. Потрібні ж сили на відновлення і новий запас енергії, що ти б зміг використати на інших людей? Чи лише одиницям?  Хто б міг подумати, що провівши півжиття без друзів, я звикну. А потім отримавши їх і погодившись на зустріч, я потім пожалкую про це, прямо  перед виходом з будинку, пожалкую тисячний раз і буду вдячна собі за силу стільки ж, що зустрілась все ж таки з тими людьми. Бо іноді ж не лише я запасаюсь енергією, щоб використати? Інші теж можуть ділитись.
Але чи вміємо ми приймати це з усвідомленням цінності?