Думаючи про те повідомлення, я так і не змогла заснути. Я дуже хотіла дізнатися більше, але мені було досить того, що побачила уві сні. Сьома година ранку, сонце ніби усміхалося мені, немов день хотів покращити мій настрій після побаченого. Вставши з ліжка, я заварила собі каву і приготувала портфель на сьогодні. Шлях до школи виявився легким; я не нервувала, як завжди, а раділа чудовій погоді. Минув деякий час, і шкільні заняття майже закінчилися. Я зібрала речі в сумку і вийшла з кабінету до спортивної зали, коли раптом все світло у школі зникло. Йдучи далі, я нікого зі знайомих не побачила.
— Агов, тут хтось є? — жодної відповіді не було чутно. Якщо нікого немає, можна піти додому? — Нарешті, — промовила я в своїй голові.
Запах свічок, шелест сторінок і гарні червоні троянди з гострими шипами, які повністю прокололи шию молодій дівчині. Її сльози стікали в посудину, а червона кров розтікалася по її тілу. А годину тому це було лише побачення?
Люди хотіли допомогти, але вже було запізно. Лють, страх і печаль — все це набуло запаху, який простягався навколо місця вбивства. Королівство знову зазнало горя.
— Це немов прокляття, — почувся голос жінки з натовпу. — Кожного року одне й те саме. Чому наші діти повинні жити в небезпеці?
Люди підтримали жінку обуренням, але суперечка раптово закінчилася новою смертю. Гучний постріл пролунав на вулиці; ніхто не встиг відкрити рота, як жінка вже лежала непритомна.
— Люди такі жалюгідні. Лише одна куля — і життя немає, — промовив чоловік, який стояв у кутку вулиці. Метушня навколо його відверто обурювала, а безперервні крики і емоції здавалися йому ароматами, що паморочили розум.
Чоловік із золотим волоссям опустив зброю іншого і роздратовано сказав:
— Я пам'ятаю це вбивство. Роки минули, а ти знову за своє?
— Це тільки моя справа. Я мушу робити те, на що вони заслуговують, — відповів інший.
— Ніхто на смерть не заслуговує.
Я прийшла додому, зробила всі домашні завдання і більше часу хотіла приділити саме книзі. Кожна її сторінка все більше затягувала мене в темний сюжет, а незрозумілих слів майже не було, що дало мені змогу читати і розуміти її легше. Минуло кілька годин, а я все ще читала, але мій голодний шлунок дав про себе знати. Зробивши вечерю, я поїла і трохи хотіла відволіктися від книги, намалювати щось нове.
Шукаючи олівці, я знайшла тільки темні та червоні кольори. Діставши блокнот, я почала малювати. Намалювати щось хороше, як завжди, не вдалося, особливо з такою палітрою.
Нічне місто, вулиці якого прикрашені червоними барвами — кров'ю...
Темна ніч змушувала мене спати, але я все ще боялася її темних чар. І все-таки заснула.
Класична музика танцювала по всьому залу, веселила людей і змушувала їх посміхатися. Свято, яке тільки-но розпочалося, перебило слово королівської родини.
— Сьогодні великий день для нашого сина та його долі.
Зал увесь замовк: до нього увійшли прекрасні молоді люди, сповнені щастям і коханням, пристрастю й радістю. Їхні посмішки знову сповнили зал музикою та святковим галасом.
— За їхнє щастя! — піднявши келих, промовила королева, і народ повторив за нею.
Посмішки та танці, вишукана їжа й поцілунки молодих. Все було гарно й ідеально, як у казці. Нічого б не могло це зупинити, окрім гучного пострілу і смерті. Прекрасна дівчина стікала кров'ю та падала в руках коханого, ледь вимовляючи останні слова:
— Не дай своєму розуму забути мою красу, помстися за мене.
Юнак, тримаючи її в руках, не хотів відпускати, цілував і плакав. Весь зал плакав. Його очі набули червоного відтінку, який міг означати жагу до крові або ж просто злість. Взявши її на руки, він виніс її за межі залу. Його матір підійшла до нього та сказала:
— Якщо ти її так кохав, чому вона була ще смертною?
Його очі стали ще яскравішими, бо це також означало і його провину. Він поцілував її обличчя та відповів:
— Всьому свій час.
І зник із приміщення, залишивши прекрасну.
— Натаніелю...
