Переслідування АДЕЛІНИ

ПРОЛОГ

Вікна мого будинку здригалися від гуркоту грому, що розколював небо. Десь далеко спалахнула блискавка,
освітлюючи ніч. Цієї короткої миті сліпуче сяйво вихопило з темряви постать чоловіка, який стояв біля мого вікна. Він стежив за мною. Він стежить за мною
завжди.
Задля годиться я робила те саме, що й завжди.
Серце пропустило удар, а потім щосили закалатало,
я ледь дихала, а руки стали вогкими й холодними.
Байдуже, як багато разів я його бачила, він завжди викликав у мене одну й ту саму реакцію.
Страх.
І хвилювання.
Я не знаю, чому це так хвилює мене. Певно, зі мною щось не так. Ненормально, що рідкий жар розливається моїми венами, а потім я починаю тремтіти.
Не маю звички замислюватися над речами, над якими замислюватися марно.
Чи бачить він мене просто зараз? Одягнену лише в майку, крізь яку просвічують соски? У шорти, що заледве прикривають мої сідниці? Чи подобається
йому видовище?
Звісно, що так.
Саме тому він і стежить за мною, хіба ні? Саме тому повертається щоночі, дедалі сміливіше витріщаючись, тимчасом як я мовчки кидаю йому виклик. Сподіваю-чись, що він наблизиться так, аби в мене була достатня причина приставити ніж до його горла.
Насправді він мене лякав. Щиро кажучи, я нажахана.
Та, коли за моїм вікном стояв цей чоловік, я почувалася так, наче сиджу в темній кімнаті, освітленій лише екраном телевізора, по якому демонструють фільм жа-хів. Я начебто скамʼяніла й лише хочу втекти, але щось усередині тримає мене на місці й змушує невідривно дивитися на екран. І трохи тремтіти.
Знову було темно, десь далеко спалахували бли-скавки.
Мій подих ставав дедалі глибшим. Я його не бачи-ла, а він мене - бачив.
Відвівши погляд від вікна, я повернулась і почала вдивлятися в темряву в себе за спиною, параноїдаль-но очікуючи побачити, що він якимось чином зміг удертися всередину. Тіні в Парсонс-Менорі можуть бути будь-якими густими, та картату чорно-білу підлогу завжди можна розгледіти.
Цей триповерховий будинок у вікторіанському стилі я успадкувала від дідуся з бабусею. У 1940-ві вони його збудували ціною крові, поту, сліз і життів пʼяти будівельників.
Сімейна легенда стверджує, - чи, точніше, бабуня розповідала, — що під час будівництва спалахнула пожежа, і пʼятеро людей загинуло. Мені не вдалося знайти в газетах жодних повідомлень про подібний нещасний випадок, однак від душ, що никають маєт-ком, відгонить відчаєм.
Бабуня завжди розповідала грандіозні історії, від яких мої батьки закочували очі під лоба. Мама не вірила жодному слову, але, гадаю, вірити в таке просто не хотіла.
Іноді вночі я чую чись кроки. Можливо, це ходять привиди робітників, що трагічно загинули в полумʼї вісімдесят років тому, а може - тінь, що стояла зараз ззовні мого будинку.
Стежила за мною.
Стежила за мною постійно.