Переслідування АДЕЛІНИ

РОЗДІЛ 2 ТІНЬ

19:03
•ULTE 134)
uabook.fun
Розділ 2
ТІНЬ
Стогони болю, що відлунюють між цементними стіна-ми, почали вже мені трохи набридати.
Іноді бути одночасно і хакером, і правоохоронцем страшенно незручно. Мені справді збіса подобається мучити людей, але сьогодні вже, чорт забирай, терпець уривається через цього плаксивого мудака.
Хоча зазвичай маю терпіння святого.
Я вмію чекати на те, чого хочу найбільше. Та коли намагаюся отримати конкретні відповіді, а чувак не може їх дати, бо надто зайнятий обсиранням штанів і риданнями, я трохи нервую.
- Оцей ніж, - попередив я, - от-от наполовину зайде в твоє очне яблуко. Я не збираюся проявляти жодного милосердя й заганяти його тобі в мозок.
— Бля, чоловіче, — заридав він, — я ж тобі сказав, що лише кілька разів зайшов до того складу. Я нічого не знаю про жодні довбані ритуали.
— Тобто ти стверджуєш, що користі з тебе катма, - підсумував я, приставляючи лезо до його ока.
Він щосили заплющив очі, немовби шкіра завтовшки кілька міліметрів здатна завадити ножеві. Це збіса смішно.
— Ні, ні, ні, - благав він. — Я знаю декого, хто може сказати тобі більше.
З його носа скапував піт, змішаний із кровʼю з обличчя. Давно не стрижене й не мите світле волос-
ся прилипло до лоба й загривка. Гадаю, його вже
не можна називати світлим, бо більша його частина
червона. Я вже відрізав йому одне вухо, вирвав всі десять нігтів на руках, підрізав обидва ахіллові сухожилки, завдав кілька ножових поранень у такі місця, щоб цей мудень не сплив кровʼю надто швидко, і зламав таку кількість кісток, що лічити їх довелося б надто довго.
Придурок точно не зможе зіпʼятися на ноги й піти звідси.
— Менше сліз, більше слів, — гарикнув я, тицьну-вши кінчиком ножа в його й досі заплющене око.
Він спробував відсахнутися, з-під вій потекли
сльози.
— Й-його звати Джош. Він один із керівників опе-рації, відповідає за відправку товкачів, які допомагають хапати дівчат. В-він велике цабе на тому складі, п-по суті рулить там усім.
— Прізвище в того Джоша є? - різко кинув я.
Він схлипнув. Верескнув:
— Я не знаю, чоловіче. Він завжди представляється
Джошем.
— Тоді який він зовні? - нетерпляче процідив я крізь зуби.
Він засопів, по розбитих губах текли шмарклі.
- Лисий, на лінії волосся - шрам, носить бороду.
Ти його точно впізнаєш за шрамом, він доволі гівня-
ний на вигляд.
Я покрутив шиєю, застогнавши, коли мʼязи розі-йшлися. Це був довгий і паскудний день.
- Круто, дякую, друже, - буденно сказав я, наче
останні три години не піддавав його повільним
тортурам.
Його дихання вирівнялося, і він поглянув на мене потворними карими очиськами, в яких зажевріла надія.
Я ледь не розсміявся.