І в попіл я перетворив би свою душу тлінну,
Аби хоч раз почути з твоїх вуст покірну,
Так заспокійливу – манірну,
Не в міру хтиву і таку повільну,
Ту річ, аж надто вже свавільну.
До цього, знав я свою Долю,
Та рухнув світ мій під тобою.
У це я ринув з головою,
Хоч не готовий був я до покою,
Ти відібрав мою слабкую волю.
Ти повернув усе на свій манір.
І розчинився, не лишаючи себе надмір.
І важко це забути, ти повір,
Бо вчора був ти, наче лютий звір –
Мистецтва древнього утвір.
Нехай сьогодні, не знайду тебе я знов,
І не розбурхаєш мою ти кров.
Але останні межі таки я перейшов,
Аби відчуть приємний холод тих оков,
Прийнять усюю хіть твоїх умов.
І хочу знов почуть я моногол:
Політ твоїх пожадливих думок.
Розпусніших за тисячі книжок,
Що їх читаєш поміж строк,
Використовуючи те за зразок.
Ти обернув у попіл кров і плоть,
Аби лиш тільки перетнуть
Межу, якої загубили ми давно вже суть.
