І знову хто я в цьому дні?
Стискаючи свої долоні.
Промовлю "не достатньо сильна,
Вічно сидиш заплакана"
Тільки триндіти й здібне,
Та й то точно не розумне.
Тільки говориш про сумне,
Держиш в собі ненависне.
Лиш тільки щоб жаліли,
Щоби поруч посиділи.
Щоб бідосю обійняли,
Добрим словом називали.
Забула світ який на зовні?
Забула звідки ростуть корні?
Забула ночі депресивні?
Ох, так ти забула чи все ж ні?
Ой а чом ти вже ревеш?
То що згадаєш?
Що, знову тією ти стаєш?
І далі більше ти сивієш.
Повір не вмієш ти кохати,
Тобі лиш себе закопати.
Усі думки полишити,
І далі в глушину йти.
Ти або плачеш, або веселиш,
Але це не те облиш.
Очі при собі ти залиш,
Навкруги все тільки рушиш.
Не вмієш розмовляти, тож замовкни,
Стулись, поки мокнуть тканини.
Доживеш до тої днини,
Що зацвіте квіт у калини?
Твій день настане ще тоді,
Коли старий характер буде у гробі.
Коли щось загине у тобі,
Коли прокинеться гнів у скорботі.
Тоді покійник встане сам,
Він пекло всім порокам.
Він той хто дає всім крикам,
По оку вирізає сорока, сорокам.
А ти все бійся і чекай,
Того моменту, коли глянеш ти за край.
Коли сорок очей сорок, дивлять, тоді допий свій чай,
Очей своїх, не закривай.
Тоді твій час прийшов, і прощавай,
Дешевий і короткий небокрай.
Що частував нас пекельним болем й кривавим сміхом.
Останній час свій проведи з покійником-вампіром.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Пішли стрибати у калюжі внутрішнього світу
ПоэзияКожен з нас має свої переживання, почуття, емоції які тримає в середині своєї душі. От і в мене вони також є. Та їх настільки багато назбиралось, що вони випливли в слова, а слово за словом вималювалися в рядки, що стали віршами, якими я хочу поділи...
