По слідах НЕ забутих книжок

Частина 5

"Я закохався в її сміливість, щирість і полум'яну самоповагу. І це те, у що я вірив би, навіть якби увесь світ віддавався диким підозрам, що вона не була такою, якою мала б бути. Я кохаю її, і це початок усього"

© Ф. Скотт Фіцджеральд

Намджун

Вона не прийшла.

Я сидів за тим самим столом в тій самій кавʼярні. Мій напій вже охолов, і став схожим на айскапучино, що не дуже вписувалось в пасмурну і холодну погоду. Здається, що сонце вирішило зовсім покинути місто. А може це все тому що її немає. Настільки немає, що вона всюди. В ранковій тиші цього закладу, в приторно-солодкому сиропі зі смаком вишні, в картині на стіні, у запаху весни серед прохолодної осені, в дощу, який ще не почався, у відображенні мене самого у вікні.

Телефон вібрував в кармані, нагадуючи, що я хвилин пʼятнадцять тому повинен був виїхати до тренувального залу, але я сидів на тому ж місці, навіть не намагаючись пересилити себе.

Ще трішки. Я почекаю ще трішки. Де ти, Веста?

В кавʼярню разом з прохолодним вітром увірвалися двоє дівчат, голосно щось обговорюючи. Будучи в своїх думках, я не одразу усвідомив, що вони обговорювали наш майбутній концерт, до поки вони не підійшли до мене:

- Ви ж Кім Намджун, - прощебетала одна з них.

Я спробував видавити з себе посмішку та ввічливо кивнув.

- О Боже, ми ледь дістали квитки на ваш концерт, - ледь не пропищала друга дівчина.

- А можна автограф? - спитала перша.

- Кхм, звичайно, - на мою відповідь дівчата дістали наші фотокартки, і простягнули ручки для підпису.

Вони задоволені забрали свої напої, та вийшли. Я побачив, що вони стали на вході, напевно, щоб підкараулити, коли вийду і я. Більше залишатися тут не можна, я поклав бажану книгу для Вести, й направився з кавʼярні до машини, в якій весь час мене очікував стаф. Периферійним поглядом, помітивши, що ті ж самі дівчата вже дістали телефони й не переймаючись, відкрито робили знімки, чи відео.

Кгм. Тільки цього не вистачало.

Порівнюючи з холодом на вулиці, салон машини зустрів мене майже гарячим повітрям. Дякувати, що скло було тоноване ледь не чорною плівкою, і тепер мене було не видно. Стаф увімкнув передачу, збираючись стартонути з місця, але в цей момент з іншого боку кавʼярні показалась моя незнайомка. Хоча вона й знову натягнула капюшон на цей раз фіолетового худі, та я був впевнений - це вона. Зупинив стафа, звірив час. Майже девʼята ранку.