По слідах НЕ забутих книжок

Частина 2

"Вночі, коли ти будеш дивитися на небо, ти побачиш мою зірку, ту, на якій я живу, на якій я сміюся. І ти почуєш, що всі зірки сміються. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися!"

©Маленький принц

Намджун

Я збрехав.

І від цього по тілу чомусь струїлося тепло, а посмішка не сповзала з обличчя.

Насправді, я дочитав книгу, яку ледь відібрав у незнайомки вранці. Закінчив останню сторінку, і можливо під впливом емоцій і роздумів від прочитаного, схопив сумку, а книгу забув. Я просто вирішив... Вирішив що?

Коли через вікно кавʼярні її постать наблизилась до столу де я сидів, щось перемкнуло: спочатку хотілося забігти й вихопити з її рук МОЮ книгу, але потім я відчув її запах, вона пахла квітучою весною посеред проливної осені, перемішуючись з запахом її кави й нещодавно надрукованої книги, яку мені вдалося вихопити прямо з друкарні. Це звучало так затишно, не вистачало тільки домашньої випічки, яка чекала б мене на кухні. Стоп... "Вибачте, але це моя книга, не могли б ви її повернути?" - зібравшись до купи, запитав я в неї, але дівчина ніяк не відреагувала, здогадуючись, що вона вже покинула реальний світ занурившись в букви вигаданого. Так швидко. Стало цікаво, чому вона без роздумів бовкнулась в глибину тієї книжки, якщо для такої, потрібно було вміти плавати. Капюшон трішки піднявся, й вона почала обертатися. Спочатку я побачив білі пасма волосся, які вибилися, й розпушилися, напевно від вологи, потім тендітний носик. Потім пухкі губи, Боже, вони були створені Всесвітом тільки для ніжних поцілунків. Я забув, по що прийшов піднявши погляд до її очей. З під густих довгих вій, на мене дивився цілий світ, в якому не має і натяку на холод і зливу. Я розсипався, з виду може й ні, але моя душа розсипалась на тисячі версій мене, і кожна бажала одного, залишитись тут, поряд, наче вдома.

Незнайомка мовчала і я мовчав.

Коли я наважився знову заговорити, то вже просто не міг просто забрати книгу й піти. Я відчув, як з тридцяти років, повернувся десь до тринадцяти... І вона це відчула, бо я бачив, як загорілися посміхаючісь зірки в її темно-карих очах. Книга притискалась до її тіла, а я заздрив, і хотів, щоб на місці тих сторінок був я. Хотів, щоб її тендітні акуратні пальчики торкалися мене так само ніжно, як вони торкалися обкладинки. "Підтримай мою гру, посміхнися, давай" - думав я, а простягнувши їй руку, сподівався, що замість книги, вона покладе туди свою долонь, і я впевнений таку ж теплу, як вона сама.