Розтин Сердець

Розділ 5

Відлуння минулого

Ніч у лікарні була порівняно спокійною, але для Марії та Олексія спокій здавався занадто оманливим. Їх не відпускала думка про загадкові випадки у списку пацієнтів, який дав головний лікар. Кожен новий запис був черговим шматком пазла, що не давав жодної чіткої картини, лише посилював підозри.

— Слухай, — почав Олексій, коли вони знову сіли над документами в ординаторській. — Мені здається, що головний щось знає, але не каже прямо.

— Таке враження, що він нас перевіряє, — відповіла Марія, водночас швидко гортаючи сторінки папки з медичними картами. — Якби він хотів розібратися, то міг би просто дати наказ. Навіщо втягувати нас?

— Можливо, тому що ми вже і так втягнуті, — Олексій кинув на стіл запис, підкреслений червоною ручкою. — Ось цей пацієнт, Григорій Степанюк. Смерть настала через зупинку серця після трансплантації печінки. Але знаєш, що цікаво?

— Що?

— Печінку для нього трансплантували від донора, який офіційно не числився в базі.

Марія підняла брову.

— Це порушення протоколу. Як це взагалі пройшло повз комісію?

— О, це дуже просто, — Олексій розвів руками. — Потрібно лише кілька підписів у потрібних місцях.

Марія задумалася, спостерігаючи, як Олексій ставить перед нею ще один документ.

— Ти серйозно вважаєш, що у цьому замішаний хтось із нашої клініки?

— А чому ні? Це найочевидніше. Такі речі не відбуваються без внутрішнього покровительства, — відповів він, підводячись і починаючи нервово ходити по кімнаті.

— Якщо це так, то ми ходимо по дуже тонкому льоду, — Марія нахилилася ближче до документа, намагаючись знайти хоча б якийсь натяк на відповіді.

Через годину пошуків Марія і Олексій вирішили звернутися до одного з інших пацієнтів у списку. Жінка на ім'я Світлана мала трансплантацію легенів і перебувала в реабілітаційному відділенні. Коли вони зайшли до її палати, жінка виглядала слабкою, але в її очах було видно розум і життєвий досвід.

— Добрий день, пані Світлано, — привіталася Марія, заходячи до палати. — Ми хочемо поговорити з вами про вашу операцію.

— А що, щось не так? — запитала жінка, насторожено глянувши на них.

— Ні-ні, все гаразд, — втрутився Олексій. — Просто ми проводимо внутрішню перевірку.

Жінка уважно подивилася на них обох.

— Ви хочете знати, чи я щось пам'ятаю, правда?

— Що саме ви маєте на увазі? — запитала Марія, здивовано перезирнувшись із Олексієм.

— Коли я прокинулася після операції, у мене були такі дивні сни... Ніби я не вдома, а десь в іншому місці, — її голос затремтів. — Я навіть бачила людей, яких ніколи раніше не знала, але їхні обличчя здавалися знайомими.

Олексій нахмурився, але зберігав нейтральний тон.

— Ви говорили про це з лікарями?

— Так, але вони сказали, що це наслідки анестезії. Проте я знаю, що це було не просто це, — жінка трохи нахилилася вперед. — Уявіть собі: я пам'ятаю, як мій донор... помирав.

Марія на секунду завмерла, вражена цими словами.

— Ви впевнені? Це ж неможливо.

— Я теж так думала, але ці спогади... Вони такі чіткі, що я не можу від них позбутися.

Олексій спробував повернути розмову в інше русло.

— Пані Світлано, чи були у вас ще якісь... незвичайні відчуття після операції?

Жінка задумалася, потім похитала головою.

— Лише це. Але я боюся, що за це доведеться заплатити.

Коли вони залишили палату, Олексій зупинився і втупився у стіну.

— Ну, це вже занадто. Пам'ять донора? Це ж фантастика.

— Чи не фантастика, якщо врахувати, що вся ця історія вже виходить за рамки логіки, — відповіла Марія.

Олексій подивився на неї.

— Якщо ти права, то нам потрібен інший підхід. Ми повинні зрозуміти, хто і навіщо це робить.

— Але з чого почати? — Марія відчула, як її голос зривається від напруги.

— Почнемо зі спільного: усі донори з цього списку. Хто вони? Звідки їхні органи?

Марія задумалася.

— Я можу перевірити архіви, якщо ти знайдеш щось у картках пацієнтів.

— Чудово. Але пообіцяй, що не будеш героїчно вирішувати все сама.

— Звісно, не буду. Хіба що ти підеш пити каву, а я знайду щось дійсно важливе, — відповіла вона, всміхнувшись.

— Дуже смішно. Сподіваюся, твоє почуття гумору не перетвориться на бажання кидати скальпелі в колег.

Марія кинула йому багатозначний погляд:

— Якщо вони це заслужать, то чому б і ні?

До кінця дня вони зібрали всі можливі документи, але відповіді все ще вислизали від них. Проте у Марії з'явилося чітке відчуття: те, що вони шукають, пов'язане не лише з клінікою, а й з чимось більшим. І чим глибше вони копатимуть, тим небезпечніше це стане.