Фіфа

"Крадіжка"

  Відбулась така подія, шуму на всю вулицю! Пропав у Фіфи її оберіг. Крику, плачу було, що ну! Всі підозри кинулись на бабу Ніну. «Сразу мнє ні панравілась» -, примовляла Фіфа.
Погрожувала старенькій, якщо не віддасть, то більше не побачить своєї «скаженої кози».
Але не тут воно було! У нашої любці ого-го які захисники!
Якось увечері, коли жінка фольклориста прогулювалась під місячним сяйвом, дихала свіжим повітрям, бо завтра вже мала на тиждень відправлятись в міські тенета, наша банда вирішила втілити в життя план для захисту любці. Домовились так: перед батьками робимо вигляд, що спимо, а коли вони полягають, хапаємо білу постільну білизну, яку тільки знайдемо, і гайда до старого парку. Там був наш притон. Страшно, а хочеться то як адреналіну виплеснути! Наважилась і я. Зробили все так, як домовлялися. Зібралося нас семеро чоловік, бо Сашко Нечепурун сказав, що хворий і не прийде. Узялись всі дружно за руки і полізли рядочком між балки, що залишились від розваленої будівлі колишнього дитячого садка. Старі люди кажуть, що там привиди водяться. Позакручувались хлопці у білі простирадла, як ляльки-мотанки та давай нашій Фіфі назустріч. Та аж заклякла бідна, як побачила, що на неї насувається незрозумілий об'єкт. Певно подумала, що НЛО. «Кто здєсь? Ухадітє а то закрічю!» -, так і чути як до горла припирають сльози паніки. І давай в біг! А хлопці за нею. Загнали її до входу старого шкільного підвалу, та заховатись там думала. А я з сусідкою Лесею вже на неї чекали: наші дрібненькі руки з легкістю, в цілковитій темноті, зсунули її по старих сходах у сире та смердюче приміщення підвалу. Закрили двері, відчуваючи себе рятівниками світу, та задоволені собою пішли додому.
Довго я не могла заснути. Все крутилась та думала чи правильно ми вчинили. Більше години я сумнівалась, уявляла як їй там почувається і проснулась в мені жива жалість. Я просто згадала, як колись нам бабуся, під час вечірніх посидінь, казала: «Чиніть, діти, так, як би хотіли щоб з вами чинили». Серце защеміло, коли я усвідомила що ми насправді зробили. «Ні! Так не має бути! Якщо я це так і залишу, то нічим не відрізнятимусь від тієї тітки. Але... Що я скажу друзям? Скажу, що нічого не знаю, що вона сама втекла... Ні! Не буду брехати. Поступлю по совісті і скажу правду», – з такими думками я швидко вскочила у свій одяг та побігла на визволення нашої заручниці.
Коли я прийшла, тільки почула важкі стони хриплим голосом за дверима. Відчинила їх з острахом, та оглянулась: світає.
З-за дверей показалась нога Фіфи: крок, крок, крок. Побачила мене і, ба, навіть не здивувалась. «Привіт» - почулось. Мені аж щелепа відпала: «вона говорить українською».
Дівчина стала повільно іти в невідомому для мене напрямку, а я собі за нею, мов теля пасу. Час від часу оглядається на мене. Довгенько йшли, допоки не завела вона мене у поле.
Відкрились перед нашими очима широкі, буйні простори, що так і виблискують у сяйві вранішнього сонця.
- А я ж колись Шевченка декларувала краще за всіх:«Садок вишневий коло хати...» - зітхнула.
Сама я також з села. Поїхала навчатись у велике місто Київ. А перед тим від щастя місця собі не могла знайти! Так раділа! Дурне... Якби ж я знала, що воно робить з людьми. Не довго мені йшлося проти системи – виявилось, у людях тепер цінують якість їхнього одягу та ціну їхнього телефону. Захотіла стати успішною... Вийшла заміж за хлопця із заможної родини. Так і пішло життя... В тумані люди! Світ в тумані! Не знають в чому справжня цінність: батьки, до прикладу, залишають дітей змалку та їдуть на заробітки. Та що їм ваші заробітки, питається?! Уваги їм треба! Турботи батьківської. А в підлітків формуються такі цінності, що потім їх і вітром не здуєш. Моральна та духовна деградація скоро досягне піку. До чого ми котимось...» - Замовкла.
І ми мовчки потюпали в село.
Наступного дня їхня експедиція тихо забралась та поїхала в місто.