Фіфа

Як міська в село приїжджала...

                                 «Найкращий час в житті людини -
                                   Це наша юність молода.
                                   Вона і ніжна, і прозора,
                                   Як в чистім озері вода...» , - сказала мені баба Ніна,  жінка років вісімдесяти із сусідньої вулиці. Любила я її чомусь, як і всі тутешні діти. Бігала до неї і на празник, і в будень. Ходила провідати, коли та хворіла, помагала по господарству: курей погодувати, козу вивести на поляну чи корову подоїти. Все мала баба. Та й що ж їй було робити? Сама собі сиротіла на цім білім світі, дітей не нажила, а чоловіка поховала ще замолоду. Отож від діток людських черпала те джерело життя, що так і вирувало навколо їхніх усміхнених облич, замурзаних ручок та ще зовсім наївних голівок.
      Росли вони разом з бабусиною сивою та мудрою старістю. Вчила їх баба  життя, розповідала всілякі оповідки, небилиці, та й про своє життя розказала чимало також. Відбувалося те все теплими вечорами у її підтоптаній, рихлій хаті, де вікувала Ніна все своє життя. Народилась в ній та й помирати в ній збиралась. Слухали діти тих розповідей з відкритими ротами та круглими, як ґудзики, очима. Часто зітхали, коли вже приходила пора йти додому або й по кого батьки, братики чи сестрички з'являлись.
      Любила бабуся споглядати в ті блискучі, сповнені цікавості вічі. Бачила в них  жевріючий вогонь теплої любові до неї та часу, проведеного із загадковою бабусею. Ох, як обожнювала вона їх, тих маленьких щебетух! Засипали вони її своїми запитаннями про все на світі. Часто пригощала бабуся їх цукерками та власноруч спеченими солодощами. Отаке-то взаємовигідне спілкування в них було!
      Одного разу я навіть хотіла втекти з дому до неї, надувши губи та сказавши матері: «Піду до любці! Вона мені не заболонить їсти солодке скіки схоцу і глатись до котлої схоцу!». Називали ми її любцею, бо сильно вже любили та притерлись до неї. Вона казала «любасики ви мої», а ми, в свою чергу, «любця ти наша». Тут і козі Алісі(так звали бабусину й нашу улюбленицю) було б зрозуміло, що батьки мене тоді нікуди не відпустили та мій план одразу зламався. А потім ще тиждень не випускали з подвір'я, вважаючи, що ця старенька на мене погано впливає. Потім, коли вони втихомирились, я, звичайно, втекла і надалі продовжувала вечорами гостювати в любці.
      Це сталось в один із теплих літніх вечорів, саме коли сутінки поглинали землю у свої обійми. Я, як зазвичай, була в бабусі Ніни, і по мене прийшла мама. Стали вони в сінях до розмови на звичайні теми, які хвилюють сільських жінок: то їм кури погано несуться, то корова хвора, ще й про свої власні болячки завели. Я, мале стомлене дитя, стою, тримаючи мамусю за руку, і переминаюсь з ноги на ногу.
- Ну м-а-а-а-мо, мамо, ходімо. – Не сказала, а простогнала.
- Зараз, доцю, будемо...
І тут раптом із вулиці шалений крик! «Ніби паця ріжуть» -, сказав би мій тато.
«А-а-а-а! Спасітє, памагітє, люді! Забєріте ат мєня ета чюдовіщє! Ано мєня убйот!».
По вулиці якусь ефектну блондинку на шпильках та в рожевому платтячку ганяє бабусина коза! Любця як те побачила, так і заволала: «Алі-і-і-ісо! Алісо! Хойці сюди, дівчинко моя маленька, перестань!».
- Ат куда вам ізвєсна майо імя, гаспажа? – почулось.
Любця стоїть, очима кліп-кліп, не знає, що сказати: чи сміятись, чи плакати.
Пізніше, як стемніло, на подвір'ї баби Ніни опинилась ціла делегація. Попереду строю йшла та сама красуня, тримаючи в руках якусь шмату(як здалось бабусі), та щось викрикувала, безперестанку кривлячись. Бабуся як побачила їх з вікна, вирішила вийти та ввічливо привітатись із непрошеними гостями.
- Добрий вечір, добродійко!
- Я вам пакажу! Сєло ви бєз газа! Пасматрітє, што ваше нєпанятнає сазданіє здєлала! – і все трясла, як у конвульсіях, правицею, де тримався рожевий шматок полотна. – Єщьо нєскалька чясов назад ета била платьє ат «Вєрсачі».
- Та простіть вже мене і мою Алісочку! Ви, напевно, її налякали, бо зазвичай вона в мене тиха.
- Нє смєй, старуха! Нє смєй називать блаґародним імєнєм какоєта дікає сазданіє. – Завищала.
- Вибачте, жіночко.
- Да какая я тєбє жіначька?! Тьфу на вас! – Плюнула чуть би не в лице старенькій, обернулась та й пішла, посвітивши голим задом, де коза Аліса відкусила шмат тканини.
      Наступного дня баба Ніна тільки й бачила, як Фіфа щось ходила із залізною палкою, що як труба газова двадцятка, на кінці якої був телефон, і цокала щось там, цокала та й цокала...
      Треба сказати, що Міська приїхала вкупі зі своїм заможним чоловіком-фольклористом, для збирання тутешніх традицій, пісень, цікавих історій з життя простого народу. Мудрі люди це називають етнографічною експедицією. Весь зібраний нею «фольклор» накопичувався в її Instagram. Носить з-собою той чарівний пристрій, що в світі його люди називають Iphone, як святий оберіг.
      Ляже собі в сусідньому садку дядька Петра під яблунею, вткнеться в нього, як в Біблію, та й вилазить, як стемніє. Дивляться на те все яблуні, вишні, черешні та й зітхають. Плаче яскравий трояндовий цвіт, берізка голівоньку хилить від суму. Як зійде місяченько, підморгне дівці, усміхнеться, а та й не бачить – телефон їй увесь світ заміняє. Їй він за тата, за маму, за брата і сестру. Ера така настала, бачте.