Тут Навіть Сонця Не Видно

Частина 3. Попелюшка

- Лі! Сонечко!
Я чую скрізь сон як мене кличуть. Невже це мама і це був просто жахливий сон. Я вже набираю повітря , щоб закричати "Матусю!" , але відкривши очі бачу її. Лаура стоїть у рожевому халаті з шовку і з підносом на якому какао і млинці.
- Я просила не називати мене Лі!- розчарована і роздратована відповідаю їй. Нажаль це реальність.
- Так, точно....-її усмішка на секунду змінилася на ненависть , але вона зразу повернулася у мою кімнату від думок.
- Що ж,- продовжила вона, - я тобі принесла сніданок.
- Дякую, але я й сама можу піти поснідати без твоєї допомоги.
Щось занадто вона хороша. Що їй потрібно?
- Ну добре. Я тоді залишу це тут. - кладе піднос на столик в кутку кімнати.
Вже відкривши двері Лаура повертається:
- А, ледь не забула. Приведи себе до порядку. Через годину приїде адвокат.
Ось чому вона така любязна сьогодні до мене!
- Навіщо?
- Потім дитинко, все потім.- вона посміхнулася і пішла. Брррр... мурашки від її злобного сміху. Що вже вона вигадала? Краще б пішла додому ! Я й сама справлюсь якось. А її синочок Річард, вже ,мабуть, заскучав за нею.
Вставши з лішка я пішла придати собі хоч якийсь вид. Одягнула спортивні штани і темно - зелений широкий светр. Волосся зібрала в пучок. Хоча вже через 5 хвилин , воно стирчало у всі сторони. Вигляд не з кращих, але мені було все одно.
Залишилося ще пів години. Мені захотілося знову побачити усмішки моїх рідних, тому я витягнула з під ліжка мамин альбом з фотографіями. Я ще сміялася з неї завжди, що навіщо альбом, якщо у наш час все зберігається в флешках. Але вона не обіжалася, а відповідала що якщо фотографію дивитися в альбомі, якщо можна торкнутися її , то в ній більше душі. Тоді легше повернутися в ті моменти. Тепер я її розумію. Я беру в руки фото , де ми біля моря. Марк на плечах у тата , а я в обнімку з мамою. Ззаді нас тоді були великі хвилі. Море було сіре як і хмари. А ми бігали по берегу і тікали від води. Я ще Марка лякала, що якщо він буде у воді, то морський монстр впіймає його за ногу і забере з собою в море. Потім він почав плакати і придався татові. А той прикинувся монстром і почав ловити нас. Я дивлюся на цю фотографію і посміхаюся , а по щоках сльози капають. Я така щаслива була з ними. А зараз їх нема і я не знаю чи зможу колись так щиро посміхатись.
- Аліса! Ходи у вітальню!- кричить Лаура.
Пів години пройшли непомітно для мене. Я витираю сльози, ховаю альбом і спускаюсь в низ.
У вітальні мене вже чекали. Лаура сиділа на дивані в чорній спідниці і кораловій рубашці. Волосся було розпущене. А спиною до мене сидів якийсь чолочік в костюмі, який клав собі сахар в чай.
- Знайомся Л...Аліса,- вона підходить до мене й обнімає за плечі,- це містер Майкл, мій адвокат.
Я відступаю від неї.
- Добрий день. Можна поцікавитися з якою метою ви прийшли?- звертаюсь до нього.
- Так , звісно. Я прийшов, щоб зібрати всі документи па всиновлення.
В мені розпалився вогонь.
- Що?! Яке всиновлення?!!
- Аліса, ти ще не повнолітня, - продовжує Майкл,- тебе повинні усиновити.
- Але я не хочу! Мені 18 через 4 місяці! Я зможу за собою доглядати.
- Я переконаний що це так! Але закон є закон. Ці чотири місяці ти повинна прожити із своєю тіткою.
- І Річардом.- посміхається Лаура.
- О ні!- кричу я і вибігаю з кімнати.
Це не чесно! Я не хочу! Я їх ненавиджу! Як я зможу жити в одній хаті з ними!
Не встигнувши піти у свою кімнату я почула їх розмову.
- Майкл,- якщо звісно можна на ти. Я уявляю як вона тепер там посміхається йому.
- А як щодо грошей і спадщини?
- Ну вони до повноліття Аліси ваші... тобто твої. Але після того як їй виконається 18, все залишається їй.
-Хммм... Зрозуміло. А є якісь варіанти, що вони залишаться в мене.
- Тільки один. Смерть.
Я в шоці! Невже вона заради грошей готова мене вб..
- Сестричко! Тебе не вчили, що підслуховувати погано!
Ооо ні! Цей голос, ця манера. Я повертаюся. Перед мною стоїть він . Високий блондин . Доглядати він за собою любив.
- Річард. Ти вже теж тут. Сказала б що рада тебе бачити, але не хочу брехати. Я тобі не сестра.
- Ще ні, але скоро станеш нею.
- На 4 місяця , а потім я вас бачити не хочу !
Він підходить до мене , нахиляється і шепоче на вухо:
- Це ми ще побачимо. Зараз це наш, з мамою дім. Ти тут ніхто. Ти будеш прибирати, мити, готувати. Робити всю брудну роботу і навіть не пікнеш, а то жаль кривдити це миленьке личко,- він гладить мене по щоці.- О тож сестричко, вітаю тебе в казці "Попелюшка". Тільки тут, ми обійдемося без геппі енда.
Після цього він йде в низ до Лаури. Я ще хвилин 10 стою в ступорі. Що я такого зробила, що отримала таке наказання?