Тут Навіть Сонця Не Видно

Частина 2. Нікчемна.

 Через годину ми вже були дома. Я стою перед входом. Та чи можна назвати цей дім своїм? Без маминих омлетів зранку, без ніжного поцілунка  тата перед сном, без вічних ігор Марка на гітарі. Який же це був голосний дім. Як же тепло в ньому було. Скільки любові в ньому було. І це все я зрозуміла тілька зараз. Коли вже все втрачено.

 Я стараюсь взяти себе в руки. Відкриваю двері. Тиша. Мороз пробіг по шкірі. Сльози знову появляються в очах.

- Лі! Сонечко! Нарешті приїхала! Я почала хвилюватися!- підбігає Лаура з усмішкою.

- Ніколи, чуєш, ніколи не називай мене Кетті! Так можуть називати мене тільки дорогі мені люди! А їх нема! Вони померли!

- Мені жаль.-розгублено говорить вона.

-Не треба цю сцену!- вже не витримую і кричу- Я знаю! Тобі не жаль!! Ти ніколи не любила маму! Я знаю як ти її ненавіділа через те, що вона була щаслива! А тепер тобі тільки гроші потрібні! Я знаю! Перестань брехати! І просто зникни!

- Ну що ж, - спокійно відповіла вона, - я так бачу тобі треба відпочити. Йди до кімнати. У тебе був важкий день.

- День?! Я батьків втратила! Я брата втратила! Все що люблю! І ти кажеш, що у мене був важкий день?

Вона промовчала і пішла. Я побігла до своєї кімнати. Закривши на замок двері я спустилася по них на землю , не витримала і  почала кричати від того болю щоб у моїй душі. Я кричала і плакала на весь дім. Занадто довго  стримувала це все в собі.Чому життя таке не справедливе? За що це все мені? 

Не помітно для себе я заснула виснажившись від сліз. Прокинулася під вечір, голова боліла, а в роті було сухо. Піднявшись, подивилася в дзеркало. Жах! Обличчя  все чорне від туші. Кудрі заплутано стирчат у всі сторони.  Вигляділа ззовні такоюж зношеною,як і в душі.Я ненавиділа це обличчя , яке стояло на проти мене.

- Ти нікчемна..- прошепотіла і пішла  змити цей день з себе.

Після горячого душу я залізла під ковдру і зразу поринула в сон. Ще одинь день пережитий. Не знаю, чи зможу витримати це все.