Тут Навіть Сонця Не Видно

Частина перша. Я люблю вас..

Ти знаєш , що відчуває людина, яка втратила рідних? Вона, можливо , і скаже , що все нормально, буде посміхатися, розмовляти з іншими, жити як і до того, але це все маска. Людина розбита , і ті кусочки не зібрати до купи. В ній не залишилося нічого живого. Вона наче в куполі і життя проходить повз неї. Вона не живе, а виживає. Кожен день для неї, це тільки години, хвилини, секунди які приближають її до не минучої смерті. А в голові тільки одні думки:" Чому я вижила?! Чому? Краще б я померла..." Ці люди ненавидять світ. Я ненавиджу цей світ. Я Аліса Кейс. Мені 17 років і я повертаюся з похоронів своїх батьків і брата Марка.
*****
Я дивлюся у вікно автомобіля як шумне місто продовжує жити за старою течією. Водій  моїх батьків везе мене додому, де вже  чекає сестра мами- Лаура. Як же я її ненавиджу. Я ж знаю , що їй потрібні тільки гроші. Вона ніколи не любила сестру і тільки зраділа, коли почула про аварію через  спадщину. Я не переношу її худе ,переповнене силіконом, тіло. Її перекачані губи і біле волосся , що схоже на парик. Не даремно від неї втікли вже 3 чоловіків. Зараз вона знову почне вдавати наіграну жалість і що як їй важко.
Моє кудряве , риже волосся падає на обличчя через протяг від відкритого вікна. Я висуваю руку  і дозволяю вітру ніжно  торкатися моїх пальців. Я не хочу щоб ця дорога закінчувалась. Я не хочу приїхати додому, в будинок де  не почую їх голоси. Я не зможу.
- Джордж, поїхали на бейсбольний майданчик.
- Але міс Лаура сказала..
- Мені все одно що вона сказала!- перебиваю його- я кажу - їдьмо !
- Добре  Аліса, як забажаєш.
- Дякую!
Через 15 хвилин ми приїхали. Я витерла непомітно сльози, поправила своє чорне плаття , яке облягало мою фігуру і тремтячим голосом сказала:
- Зачекай мене тут. Я...я..я зараз повернусь.
Джордж нічого не сказав. Він й так все зрозумів.
Я пішла в сторону майданчика. Все таке до болю знайоме. Ми так любили це місце. Я згадую як кожні вихідні ми йшли сюди грати. Я ніколи не знала гарно відбити крученого мяча тата, а от Марк.. Його удар був геть не на 9 років. Мама не завжди могла впіймати цього мяча. Ми ще думали його віддати на спортивні тренування. З нього міг би бути великий бейсболіст. Міг..
Я стою і бачу перед собою ці моменти. Вони в минулому. Їх більше  не буде. Я вже ніколи не зможу обняти їх, не зможу сказати як сильно їх люблю. Як же рідко я їм це говорила.
- Я люблю вас.- прошепотіла я і повернулася до машини.
Джордж без слів завів машину і ми направились в сторону дому.