«Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве...»
Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних «Волгах»
«ходять» по шевченковських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі...
А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?
Давайте чесно.
Не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
Побував би ще й на Соловках,
Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би реабілітований.
Хоч посмертно, зате – своєвременно.
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так...
А може, було інакше?
«Чуєш, батьку?
Чую, синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!
