Вітер блискавку виструга,
хмара насуне з-за гір, –
перекидом,
колесом,
вистрибом
вибігали діти надвір.
Топтали бузковий верес,
трусили на голови хвощ.
Здіймали страшенний вереск,
ласкаво просили дощ:
"Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику
в полив'яним горщику,
в полив'яним горщику!.."
З кошлатих кущів солов'ята зиркали,
як по землі і щедро і видавцем,
то зливи ходили, високі, як циркулі,
то мжичка мала метушилася видрібцем.
На клуні стовбичив промоклий бусол.
А ми по калюжах гасали босі,
бо казала мати й бабуся –
дуже добре дощ на волосся.
Гей, ідіть, благодатні зливи!
Випадайте, перлисті роси!
Хай нап'ються донесхочу ниви.
Хай дівчата помиють коси.
Будуть коси блискучі й духмяні,
задзвенять весілля і заручини.
Цілуватимуть хлопці кохані
перемиті дощем кучері...
Так невже ж під багряним сонцем –
благодатні брати океанські –
ці дощі,
отруєні стронцієм,
засвистять, як стріли поганські?!
