Це моя історія.
Я людина товариська, напевно найтиповіший з усіх екстравертів: обожнюю живе спілкування і нові знайомства, подорожі, пригоди і авантюри. «Вирішувати проблеми за мірою їх надходження» - моє гасло, яке дійсно робить життя цікавішим. У мене є залежність: мені подобається говорити з людьми на різноманітні теми, вивчаючи їх, аналізуючи і скануючи кожне їх слово, беручи до уваги кожен їх жест. Мені подобається гратися зі свідомістю співрозмовників, використовуючи різноманітні психологічні прийоми, з насолодою спостерігати за тим, як їх не надто розвинений мозок реагує на штучні подразнення. – Говорячи з дівчиною, плавно провести рукою по її підтягнутій ніжці і спостерігати за реакцією. Дивитися прямо у втомлені карі очі старої викладачки, яка на своєму віку бачила не одне покоління студентів, більшість з яких стали офісним планктоном, або взагалі спилися, не витримавши суворих реалій цього життя, і вигадувати історію для того, щоб отримати залік. Я люблю грати так, як грає професійний гравець у покер, або актор у фільмі. З оточуючими. Бавитися із людьми, наче мала дитина у купі іграшок. З людиною можна робити все, що забажає уява. Сумніваюсь, що існує іграшка цікавіша, ніж людська психіка... З юних літ я полюбляв гратися у почуття, викликати непідробне бажання наївних дівчаток бути зі мною, думати про мене вночі, розповідати про нас своїм подругам. Любив робити так, щоб дівчата говорили «Я тебе кохаю» , «Я не уявляю своє життя без тебе» і тому подібні тінейджерські штампи. А потім – йти. Без попереджень і пояснень, просто зникати з їхнього життя, по-англійськи. Взагалі, у мене завжди була якась тяга до Туманного Альбіону, природу якої я ніяк не можу пояснити. Британський рок, британський футбол, англійська мова і манера спілкування... Вони завжди мене приваблювали. Роки пройшли, а от любов до гри у почуття – залишилася. От тільки ставки у цих іграх дещо підвищилися. І це – викликає ще більше захоплення. Напевно, найбільша моя проблема у тому, що я швидко втрачаю інтерес до людей. Кожна особа являє собою загадку, і розгадавши її, я просто іду далі. Коли ти спостерігаєш за фокусами вуличного ілюзіоніста, за вправністю його рук, за його харизмою і технікою виконання трюків, то почуваєш себе щасливим, це викликає непідробний інтерес і бажання вірити у чудо. Проте, коли дізнаєшся з ролика у мережі, як саме робиться його фокус, віра у чудеса – розлітається вщент. І зустрівши цього ілюзіоніста на вулиці вдруге, уже знаючи секрет його трюків, виникає нестримне бажання розкрити таємницю усім випадковим перехожим, які розкривши рота спостерігають за його фокусами, не розуміючи що до чого. У мене так із людьми. Коли я дізнаюся їхні секрети, їхні слабкі місця, я використовую це для маніпулювання ними. Людині просто потрібно вірити у чудо. Це життєва необхідність. Подібно до їжі, води і кисню, чудеса необхідні для наших душ. Подібно до ілюзіоніста, я влаштовую для людей справжню виставу, з трюками, декораціями, та асистентами, які так ніколи і не дізнаються, що вони – лише асистенти у моєму перфомансі. І найцікавіше у всьому цьому те, що навряд чи хтось розпізнає саме твій секрет. У всякому випадку, я так думав до цього літа...
