Це літо видалося найспекотнішим за останні декілька років. У прямому і переносному сенсі... Перехожі, спітнілі від задухи, ховаються у лабіринтах метрополітену, а ми щоранку ніжимося у тихій і затишній кімнатці в одному зі спальних районів столиці; голі, під одним лише простирадлом, банально тому, що жарко. Ми знайомі лише півроку, а здається, що познайомилися іще до народження: друзі навіть жартували, що потрібно зробити тест ДНК, тому що ми розуміємо один одного без слів. Як близнюки. Навіть на відстані.
- Мила, я вдома і я тобі дещо приніс... - Усміхаюся своєю найбільш хитрою посмішкою, яку маю у своєму арсеналі. Кладу на стіл пакет із супермаркету, набитий різними продуктами.
- Привіт, любий, пробач, але тобі доведеться іще раз піти в магазин, я купила замало вершків. Хотіла порадувати тебе тортиком, але для прикраси у балончику зовсім нічого не залишилося. Вона у мене перфекціоністка, і пропонувати їй скуштувати торт таким, або прикрасити нашим улюбленим полуничним джемом – не варіант. Вона засмутиться і мовчки піде до магазину сама, а цього я хочу найменше. І все ж, після того, як поцілував її, прошу розібрати пакет, а сам знімаю кросівки. Вона починає питати з кухні як пройшов мій день, і як справи на роботі. Потім різко замовкає і підходить до мене, дивлячись такими очима, ніби щойно дізналася, що я серійний убивця. Тримає в руках повний балончик вершків, який вона щойно дістала з пакету.
- Як? Як ти це робиш? Іще й такі самі, які я купувала вдень? Цього просто не може бути. Я не вірю.
- Кохана, я просто читаю твої думки, звикни.
- До цього неможливо звикнути...
Насправді, вершки я купив зовсім для інших цілей. Так, я планував скуштувати сьогодні ввечері десерт. З її тіла. А вийшло так, що до біса налякав її. Правду кажучи, торт цього вечора ми так і не чіпали, а вершки пішли в хід разом з полуницею, під діалоги фільму «Відпочинок за обміном» з Кемерон Діаз та Кейт Уінслет, який, зрозуміло, кожен із нас поодинці дивився, але зараз ніхто навіть не звертав на нього уваги...
