Наталка-Полтавка

Я В Л Е Н И Е VII

Наталка (одна)
Не минула мене лиха година; возний гірше реп'яха причепився. А здається, що
Макогоненко до всей біди привідця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і
подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного
любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати? Кого просити? Горе мені! Добрі люди,
помогіте мені, пожалійте мене! А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як
я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже воля
твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра із мого серця і наверни
душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навіки... (Встает и поет).
Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?
Чого ж і я смутна тепер, чи не мати била? (2)
Мене ж мати та не била - самі сльози ллються;
Од милого людей нема, од нелюба шлються. (2)
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку. (2)
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. (2)
Д Е Й С Т В И Е II
Театр представляет прежнюю улицу.
Я В Л Е Н И Е 1 Микола (один).
Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота - без роду, без племені, без
талану і без приюту. Що робить - і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь
опізнився. (Думает). Одважусь в пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до
чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негіднійші од мене.
Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють.
Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.
№ 12
Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває, мати сина виганяє.
"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме".
"Мене, мати, мене, мати, орда знає,
В чистім полі об'їжджає, в чистім полі об'їжджає".
"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть".
"Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,
Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають".
"Іди сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме".
"Мене, мати, мене, мати, турчин знає,
Сріблом, злотом наділяє, сріблом, злотом наділяє".
"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме".
"Піду, мати, москаль мене добре знає,
Давно уже підмовляє, давно мене підмовляє.
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, турків бити, будем татар, турків бити".
Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес
бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба
висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.
Я В Л Е Н И Е 2
Петро и Микола.
П е т р о (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).
№ 13
Сонце низенько,
Вечір близенько,
Спішу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько!
Ти обіщалась Мене вік любити,
Ні з ким не знаться
І всіх цураться,
А для мене жити.
Серденько моє,
Колись ми обоє
Любились вірно,
Чесно, примірно
І жили в покої.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я білії
Та й нежив стану...
М и к о л а (в сторону). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.
П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно мені не в приміту.
М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешній.
П е т р о. Ні, пане брате.
М и к о л а. Відкіль же ти?
П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобі і сказати - відкіль хочеш...
М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?
П е т р о. О, запевне не забув, бо і вовся не знаю.
М и к о л а. Та що ж ти за чоловік?
П е т р о. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в
Полтаву.
М и к о л а. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?
П е т р о. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у
сироти?
М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як і я - безприютний.
П е т р о. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.
М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і
не мати містечка, де б голову приклонити.
П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодареніє богу, до сього часу прожив так на
світі, що ніхто нічим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од
того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь
моїм приятелем...
Я В Л Е Н И Е З
Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм платком.
Выбороный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии
старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною. Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в дверь
Терпилихи.
В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.
Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи
прочумається.
В ы б о р н ы й. Та надворі швидше провітриться.
Т е р п и л и х а. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.
В ы б о р н ы й. За всі голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на сватанні і
через край смикнув окаянної варенухи (Увидя Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут
робиш? Давно вернувся із города?
В о з н ы й. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних?
В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарі - що там чути?
М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми
ламають, та улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи
роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило.
В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що міщанство і купечество говорить, чи
мило, чи ні?
В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали
таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися
заздалегідь деревом, досками і дранню. Од того і тяжко. Ви думаєте, весело і старшині
принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нігде дітись, коли
треба управлятись.
В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так і те ж треба
сказати, що всякий господар для себе ж і строїть.
М и к о л а. Інші хати такі були, що якби не веліли порозламовати, то б од вітру самі
попадали і подавили б своїх хазяїнів. Коли прислухатись, хто більше гримає на сю
перестройку, то одні тузи, багачі. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж і
город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що згинули під Полтавою, повставали,
то б тепер не пізнали Полтави!
В о з н ы й. По крайній мірі - теє-то як його - чи не чути чого об обидах, спорах і
грабежах і - теє-то як його - о жалобах і позвах?
В ы б о р н ы й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав...
(К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже
бачиш - він заручився.
М и к о л а. Поздоровляю вас, добродію... А з ким же бог привів?
В о з н ы й. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею.
В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за парубок?
М и к о л а. Се мій знакомий; іде із Коломака в Полтаву на заробіток.
В о з н ы й. Хіба-разві - теє-то як його - із Коломака через наше село дорога в
город?
П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись. Выборный и возный уходят.
Я В Л Е Н И Е 4
Петро и Микола.
П е т р о. Се старший в вашім селі?
М и к о л а. Який чорт; він живе тілько тут; бач, возний - так і бундючиться, що
помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!
П е т р о. А то, другий?
М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда -
хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і
чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
П е т р о. Так він штука! Кого ж вони висватали?
М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на
Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.
П е т р о (в сторону). На Наталці!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на світі. (К
Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша і розумна?
М и к о л а. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони
недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне
поживання.
П е т р о. Де ж вони перше жили?
М й к о л а. В Полтаві.
П е т р о (с ужасом). В Полтаві!..
М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?
П е т р о. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді: чи давно уже Наталка з
матір'ю тут живуть і як вони прозиваються?
М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорит протяжно, как будто в мислях
рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті
Наталчиного батька.
П е т р о (вскрикивает). Так він умер!
М и к о л а. Що з тобою робиться?
П е т р о. Нічого, нічого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.
Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит
неподвижно.
М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я
не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тілько послухай:
№ 14
Вітер віє горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус! (2)
Полюбила Петруся І сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус! (2)
А за того Петруся
Била мене матуся,
Ой, лихо, не Петрусь... (2)
Де ж блукає мій Петрусь,
Що і досі не вернувсь?
Ой, лихо, не Петрусь... (2)
Я хоть дівка молода,
Та вже знаю, що біда.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус! (2)
А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).
П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю
пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер...
М и к о л а. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.
П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику
Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні
Наталки? Нехай буду знати свою долю.
М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи
мені, чи говорити Наталці, що ти тут?
П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не
говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім,
якого так легко забула!
М и к о л а. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од
того іде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе).
Я В Л Е Н И Е 5
Петро (один).
Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив
Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копійку, спішив, щоб
багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов
мать і дочку в бідності і без помощі. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те,
треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе,
тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сосідові все удається, всі його
люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано. (Поет).
№ 15
У сосіда хата біла,
У сосіда жінка мила,
А у мене ні хатинки, | (2)
Нема щастя ані жінки. | За сосідом молодиці,
За сосідом і вдовиці,
I дівчата поглядають, - | (2)
Всі сосіда полюбляють. |
Сосід ранше мене сіє, -
У сосіда зеленіє,
А у мене не орано | (2)
І нічого не сіяно. |
Всі сосіда вихваляють,
Всі сосіда поважаюсь;
А я марно часи трачу, | (2)
Один в світі - тілько плачу. |
Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит
к Петру и говорит.
Я В Л Е Н И Е 6
Петро и выборный.
В ы б о р н ы й. Ти, небоже, і співака добрий.
П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то.
В ы б о р н ы й. Скажи ж мені, відкіль ти ідеш, куда і що ти за чоловік?
П е т р о. Я собі бурлака; шукаю роботи по всіх усюдах і тепер іду в Полтаву.
В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав і що чував?
П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я і у моря; був на Дону, був на лінії,
заходив і в Харков.
В ы б о р н ы й. І в Харкові був? Лепський то десь город?
П е т р о. Гарний город; там всього доброго єсть, я і в театрі був.
В ы б о р н ы й. Де? В театрі? А що се таке театр, город чи містечко?
П е т р о. Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок. Туда
ввечері з'їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на
комедію.
В ы б о р н ы й. На комедію (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате, сю комедію,
яка вона?
П е т р о. І не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то і вдруге схочеться.
Я В Л Е Н И Е 7
Те же и возный.
В о з н ы й. Що ти тут, старосто мій, - теє-то як його - розглагольствуєш з
пришельцем?
В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив і комедію і
зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.
В о з н ы й. Комедія, сиріч, лицедійство. (К Петру). Продолжай, вашець...
П е т р о. На комедії одні виходять - поговорять, поговорять та й підуть; другі
вийдуть - те ж роблять; деколи під музику співають, сміються, плачуть, лаються, б'ються, стріляються, колються і умирають.
В ы б о р н ы й. Так таке то комедія? Єсть же на що дивитись, коли люди
убиваються до смерті; нехай їй всячина!..
В о з н ы й. Они не убиваються і не умирають - теє-то як його - настояще, а тілько
так удають іскусно і прикидаються мертвими. О, якби справді убивалися, то б було за
що гроші заплатити!
В ы б о р н ы й. Так се тілько гроші видурюють! Скажи ж, братику, яке тобі лучче
всіх полюбилось, як каже пан возний, лицемірство?
В о з н ы й. Не лицемірство, а лицедійство.
В ы б о р н ы й. Ну, ну! Лицедійство...
П е т р о. Мені полюбилась наша малоросійська комедія; там була Маруся, був
Климовський, Прудиус і Грицько.
В ы б о р н ы й. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили.
П е т р о. Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцьовав з
москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-
нашому і дуже поперевертав слова.
В ы б о р н ы й. Москаль? Нічого ж і говорити! Мабуть, вельми нашкодив і
наколотив гороху з капустою.
П е т р о. Климовський був письменний, компоновав пісні і був виборний козак:
служив в полку пана Кочубея на баталії з шведами під нашою Полтавою.
В о з н ы й. В полку пана Кочубея? Но в славнії полтавськії времена - теє-то як
його - Кочубей не бил полковником і полка не іміл; ібо і пострадавший от ізверга
Мазепи за вірность к государю і отечеству Василій Леонтійович Кочубей бил
генеральним суддею, а не полковником.
В ы б о р н ы й. Так се так не во гнів сказати: буки-барабан-башта, шануючи бога і
вас.
В о з н ы й. Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє
малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту.
П е т р о. Там і Іскру почитують.
В о з н ы й. Іскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським і пострадал вмісті
з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталії; то думать треба, що і полк не ему
принадлежал во врем'я сраженія при Полтаві.
П е т р о. Там Прудиуса і писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нібито
царську казну затаїли.
В о з н ы й. О, се діло возможне і за се сердиться не треба. В сім'ї не без виродка -
теє-то як його. Хіба єсть яка земля, праведними Іовами населена? Два плута в селі і
селу безчестям не роблять, а не тілько цілому краєві.
В ы б о р н ы й. От то тілько нечепурне, що москаль взявся по-нашому і про нас
писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого. Коли не піп...
В о з н ы й (перебивая). Полно, довольно, годі, буде балакати. Тобі яке діло до
чужого хисту? Ходім лиш до будущої моєї тещі. (Уходят.)