Малі шукачі пригод (Маленькие искатели приключений)

Частина 5

у якій розповідається про такі події.

Брати швидко дійшли додому. Микола допоміг Сашкові обробити рану. На щастя, вона була не серйозна.

– Ти чув їхню розмову, Сашко. Вони будуть красти гроші у голови села. Ми маємо щось зробити.

– А що ми можемо зробити? Найголовніше ми почули. Треба піти і розказати всім про двох грабіжників, – відповів Сашко.

– Ти здурів?! Хто нам повірить? Треба їх спіймати на гарячому. Підемо ввечері, разом із ними. Будемо знову стежити. Ось що ми зробимо...

Щоб згаяти час до вечора, хлопці почали читати книгу,принесену із тієї садиби...

– Ну, чого мовчиш?! Бери вже свою книгу, я ж для тебе її брав ! – сказав Микола.

Сашко відкрив книжку на першій сторінці. Тут було зображено портрет Кропивницького. Показавши його Миколі, Сашко почав читати. Спочатку йшлося про ранні роки життя видатного драматурга. Далі хлопець перегорнув кілька сторінок і почав читати.

– «...Дозвіл на постановки українських п'єс на теренах Російської імперії восени 1881 року став надто важливою віхою в історії українського народу, незважаючи навіть на те, що за відповідним урядовим циркуляром заборонялося «влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п'єс і сцен виключно на малоруському наріччі». Свої перші кроки новий український театр розпочав восени того ж 1881 року у Кременчуці, де в російській трупі Г. Ашкаренка режисером і провідним актором працював М. Кропивницький. Українські твори виставлялись у Кременчуці протягом місяця. Крім «Наталки Полтавки», місцеві шанувальники українського драматичного мистецтва дістали змогу побачити спектаклі за такими п'єсами, як «Дай серцеві волю, заведе у неволю» М. Кропивницького...»

– Дай тепер і мені почитати! – вигукнув Микола.

– Ось, тримай.

Микола відкрив сторінку 50. Він почав мовчки читати.

– Чому ти мовчиш. Мені теж цікаво послухати. – сказав невдоволено Сашко.

– Так, зараз, читаю. Ось слухай:

«...А перед самим Різдвом того ж 1881 року відбулися короткотривалі виступи в Харкові, потім у Полтаві і знову у Кременчуці. На початку 1882 року українські актори на чолі з Кропивницьким приїздять до Києва. Розпочалися спектаклі 10 січня в театрі Бергоньє (тепер — Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Грали у . Головну роль (Назара) виконував Кропивницький. Оплесків таких я не чув і в Харкові", — згадував пізніше митець...»

Тут Микола зупинився. Він встав з ліжка та випив склянку води. У цей час Сашко продовжив читати:

– «...Успішна презентація української культури в столиці тодішньої країни надзвичайно багато важила для подальшого розвитку не тільки національного театрального мистецтва, а, врешті, й української державності. Театру Кропивницького вдалося частково спростувати міф про те, що самобутньої української культури начебто не існує, і прорубати не вікно, то принаймні кватирку в цивілізований світ, а отже, й прокласти (чи бодай намітити) вузеньку стежечку до визнання її у світі...»

– Ти диви, я цього навіть і не знав!- відповів Микола.

– Ти краще послухай далі:

«...1890 р., уже будучи в зеніті слави, драматург оселяється на хуторі , «за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп'янська», недалеко від села Сподобівка (тепер Шевченківського району Харківської області). Обійстя знаходилось у мальовничій місцині. Тут було і чимало гаїв та лісів з поетичними галявинами, і ставок з красунями вербами, посадженими господарем, і великий сад з різноманітними фруктовими та декоративними деревами, котрі також посадив сам Кропивницький, і багато чого іншого, що робило хутір дуже привітним, майже казковим. У садибі постійно гостювали друзі і знайомі митця. Серед них – артисти Г. Борисоглібська, С. Паньківський, В. Розсудов-Кулябко, М. Глоба, І. Загорський та ін. Протягом двох років тут жили діти небоги Тараса Шевченка Ірини Ковтунової (Палажка Гапка й Гнат), яким гостинні господарі надали необхідну матеріальну і медичну допомогу. На особливу увагу заслуговує приїзд до Затишка уславлених майстрів української сцени І. Карпенка-Карого й М. Садовського. Сталося ця подія навесні 1900 р., і пов'язана вона була з майбутньою спільною роботою Кропивницького і братів Тобілевичів в об'єднаній трупі корифеїв, яку було створено за кілька місяців потому.

Живучи в селі , Кропивницький досить часто виїздив на гастролі. Тому господарство вели в основному його дружина і прикажчик. Проте в ті дні, коли драматург перебував у садибі, він з великим задоволенням поринав у сільське життя. Значно більше уваги господарству починає приділяти митець після 1902 р., коли після погіршення здоров'я перестає постійно виступати на професійній сцені і живе здебільшого у Затишку. Одним із його найулюбленіших занять було садівництво. Кропивницький вирощував найкращі сорти яблунь, груш, черешень, винограду. Чимало чубуків фруктових дерев ним було привезено з уславленого Каразинського садівництва, що знаходилось у Богодухівському повіті Харківської губернії, а окремі сорти винограду виписувались навіть із Франції. 1909 р. на виставці в повітовому місті Куп'янську за зразкове ведення господарства драматурга було нагороджено бронзовою медаллю Харківського товариства сільських господарів...»

– Я в шоці! Такого нам у школі ніхто не розповідав!

– А я тобі завжди казав: бери та читай книжки. Вони тобі усе розкажуть.