Хай. Мене звати Лайм. Мені 17 років 11 місяців. У мене красива зовнішність. ( я вирішила прикріпити фото щоб довго не описувати свою красоту)
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Я народилася в Кореї але із-за татової роботи з 9 років жила в Швейцарії. Я найкраща учениця в пристижній школі. Всі вважають мене дуже розумною тому мені важко знайти справжніх друзів. Сьогодні мені знов приходиться переїхати в Сеул. Я приїхала одна бо тато виїхав скорше із-за невідкладних справ. Я забрала свою валізу з аеропорту і подалася шукати таксі. Виявилося, що вільних машин немає і мене попросили почекати годину. На жаль, я не вгадала з вбранням і мені стало дуже холодно я вирішила погрітися. Зайшовши в кафе неподалік я побачила, що усі столики заняті і вже збиралася покинути приміщення, як до мене підбігла дівчинка років 8. - Не йдіть...ну вам напевно холодно можемо посидіти за одним столиком?! Я була надзвичайно втомлена тож тільки кивнула головою і попрямувала за дитям. Столик був в віддаленому кутку біля вікна. - Маленька у нас гості?) - Можна вона побуде з нами? - Я думаю чогось гарячого зараз нікому незашкодить. На диванчику сидів хлопець з білим волоссям. - Привіт. Я надіюся вона не притягла вас сюди силою бо її доброта інколи переходить межу дозволеного. - це вже було сказано до мене. - Привіт. Такі добрі діти зараз рідкість. - Сюзі принеси ще одну чашку чаю і чогось солодкого. - дівчинка з охотою пішла виконувати доручення - Ви тільки приїхали? - Так, але на жаль таксі для мене не було тому маю трохи почекати. - Якщо ви не протів то я би міг вас завести куди вам потрібно. - він почав вивчати мене поглядом -Залишити дівчину одну в аеропорту та ще і в такий холод було би якось не по-людськи. - Я думаю спочатку потрібно познайомитися - посміхнулася я - мене звати Лайм. - Можете називати мене просто Юнгі. Я тільки зараз помітила, що наш столик знаходиться за невеликою стінкою яка відділяє нас від інших відвідувачів. Тут ми просиділи ще пів годинки, я дізналася що маленьке сонечко, яке спасло мене від холоду, є племінницею Юнгі. І його попросили побути з нею цей день. По дорозі до машини (я згодилася щоб він мене підвіз) Юнгі поводився трішки дивно: старався ховати лице і бути незамітним. Ми сіли в дуже красиву і просторну машину. Спочатку він привіз нас до великого особняка, який за його словами належить дяді. Сюзі забрала її мама. - А тепер говоріть куди вас потрібно привести!? - Спочатку, якщо ви не протів, я б хотіла щоб ми говорили на ти бо для мені трохи незвично. Закордоном все трохи по-іншому. - Для мене також так буде зручніше... Так куди мені їхати? 😂 - А точно - я говорю назву вулиці. - Я знаю де це, так що можеш трохи подрімати ти ж уже сильно замучилась. І справді через п'ять хвилин я уже спала солодким сном. Поки не почула голос Юнгі. - Я приїду пізно.... Ні ще не забув що завтра у мене перший день.... Іди уже спати а то ще проспиш... Надобраніч. Він скинув трубку і знову відкинув голову назад. Але чому тільки зараз до мене дійшло, що моя голова знаходиться на його колінах і на дворі ніч. Я підскочила і вдарилася об щось рукою. - Айщщ - Ти як? - Чому я тут? Котра година? І що я робила в тебе на колінах!? - Ну все дуже просто. Ти заснула і я тебе не розбудив бо ти дуже солодко спала. Зараз 23.20. - І ти так довго чекав щоб я прокинулася??? Ну окей я тебе вибачаю адже я правда класно відпочила - на моєму лиці засіяла усмішка - Ну все прощай, дуже вдячна за твою доброту. - Ей ну може хоть номерок даси - він подає мені свій телефон. Я скоро записую номер і вилізаю з машини. - Надобраніч - До зустрічі - говорить мені вслід.
