На наступний день я прийшов на роботу вчасно. Рівно о дев'ятій. Увійшов. Лишив пальто висіти в гардеробі при вході. Відкриття повинне розпочатися опів на десяту. Але персоналу було досить малувато. Саллі - офіціантка; Ґреґ - перший адміністратор; Колін - офіціант; Нік - "хакер". І усе. Жах! А Наомі, щоб її!? Певно, досі лікує вчорашнє похмілля. Такий стан однією таблеткою не виправиш.
Я ступив за поріг її кабінету. Паркет, стіни обклеєні газетними вирізками, полиця книг і педантично ідеальний стіл. Нічого зайвого. Але дещо на ньому, таки привернуло мою увагу. Папка, досить велика, була обплетена червоною подарунковою стрічкою. Коли я наблизився до папки, помітив під стрічкою клаптик паперу. Він повідомляв: "Сьогодні, протягом дня, будемо тільки я і ти, крихітко!" Ну звісно, з цікавості я відчинив папку. Вона була повна різних паперів, документів тощо. Я розглядав їх надто уважно, аби не помітити, що частина з них - документи про продаж. Я не юрист, але і не сліпий невіглас. Вона збирається продати Книгарню? Цілком можливо. Мережа її книгарень-кафе не надто розгалужена, але керувати такими закладами складніше ніж простими кав'ярнями. Певно вона продає не саме цю книгарню, а іншу з мережі, хоча... можливе що завгодно.
Книги - складний продукт. Не на кожну книгу вистачає покупця, і це часто збиткова справа. Кому як не мені це знати...
Зі скрипом відчинилися дубові двері кабінету. Наомі, трохи похилившись, м'яко ввійшла в кімнату, і з усієї сили гупнула дверима, що аж стіни задрижали.
- Не забувай, хто тут бос. - хвацько посміхнувшись, ступила вперед.
Я мовчки вдавав покору. Вічне протистояння жіночої незалежності і впертості про чоловічого холодного розуму. До чого була ця безглузда сцена? Чи вона досі п'яна?
- Не мовчи. - вона сіла за стіл, на велике зручне крісло.
- Добре. - сказав я і замовк.
- У мене для тебе доручення. Виконаєш, і наступні кілька тижнів будеш вільною пташкою над полями пшеничними! Ахахаха! - жінка смикнулась і почала сміятись, поступово перейшовши в регіт. Я сповтерігав. Її сміх був оксамитовим, ніжним співом синиці зранку. Але... Було в ньому щось, щось лихе. Нещире. Масковане. Небезпечне? Можливо... Я надто мало її знаю. Треба зачекати з висновками.
Каскади волосся перестали зміїтись від її реготу. Вона запокоїлась.
- Що за доручення? - сухо, аж надто, відповів я.
- Допоможи з архівом непроданих книг. - очі втратили блиск. Кутики усміхнених губ стали в позицію "зосередженність". Поклавши руки на стіл, як це роблять учні початкової школи на першому в їх житті уроці. Краса... Блакитна вільна блуза плавно підкреслювала її корпус. Лице набуло поважно-серйозного виразу. Це була її сутність. Або одна з її сутностей. Її основний обладунок. Робота - неодмінна складова її життя, безсумнівно.
- Чи на це не знайдеться нікого, хто менше схожий письменника, а більше на секретаря архіву?
- Ні. - це була категорична відповідь, промовлена з тою інтонацією, яку часто можна зустріти в діалозі матері і дитини, коли другий щось прохає, щось, що за судженням першого не є вагомим, і дитя отримує те "ні", з яким ніколи не можна сперечатись, те "ні", яке не підлягає оскарженню.
Я ризикнув:
- Чому?
- Я - бос. Ти - працівник. Проста загальна ієрархія. Виконаєш прохання - ніяких зустрічей з поціновувачами твоїх книг найближчий місяць не чекай. Усе.
Кажучи все це, вона не відводила прекрасних очей від моїх очей. Її мова, виразна і сувора, чомусь здалась мені жартом, обманом, бо не її це слова, о ні! Хоч не надто ми і знайомі, але серйозний, правдивий тон я впізнаю відразу.
- Ні. Це не входить до моїх обов'язків. Ми не домовлялись щодо подібних нюансів. Тому варто тобі знайти когось іншого, щоб....
- Гаразд, я сама розберу їх. Тоді ти, якщо твоя ласка, приходь сюди через тиждень. Візьми кілька ручок. І ще одне, - вона підвелася з-за столу і спокійно наблизилась до мене, нахилилась над моїм обличчям, - не витріщайся так, сучий сину, не оцінюй мене, не вигадуй у своїй багатій фантазією думалці того, за що потім можна отримати добрячу прочуханку. О, і ще, одягися пристойніше.
Вона різким оборотом повернулась до мене спиною.
- Можеш іти. - голос був серйозний і холодний.
Та я не хотів іти. Мене пронизувало відчуття неспокою за неї, я хвилювався, навіть не знаю про що, але цього було досить, аби я не зрушив з місця. А ще, був зачарований її реакцією, словами, серйозними намірами завдати мені шкоду за порушення поглядом її зони комфорту.
- Архів - це довго? - запитав я.
- На весь день, крихітко. - вона повернулася до мене обличчям, блискітки заграли в її очах.
