Вигнанець. Історія друга. Суд Богів.

Розділ 3. Перевал.

Вони вийшли зранку. Йшли своїм ходом, але йшли швидко. Коня Мамаю довелось залишити в місцевого конюха. Той аж засяяв, коли побачив Зло. Мамай швидко пояснив, що продавати не буде, тоді він запропонував вирішення. Нехай по-запліднює моїх кобилок, - запропонував низенький чоловік в солом'яному капелюсі: - а я заплачу вам за кожну, на котру він вилізе. Ви навіть не уявляєте, що це за порода. Я, чесно, сам толком не знаю, але кінь дуже дорогий. А так і йому радість, і вам грошики. Мамай розреготався: В вас кобил не вистачить - сказав він але погодився. Він передав повідки в руки коноводу. Ти вже мене не підведи, - погладив Зло, а тоді притулився головою до його голови, - Не сумуй, тобі навіть сподобається проведений тут час, обіцяю. Прощатись з бойовим товаришем було тяжко, але необхідно.

По місцевих гірських тропах кінь не пройде.

Світило сонце, коли вони покинули селище. Гаврило йшов першим, Марко за ним, далі Василь та Петро. Мамай замикав. Кожний з них ніс за спиною кирку, маленьку лопату, багато мотузки, мішок з теплими речами та їжею на п'ять днів. Гаврило ніс всього в два рази більше, але велетень навіть не відчував тієї ваги. Вони нагадували мулів.

Марко прикинув, що до місця прибуття їм знадобиться два дні. Я знаю коротку дорогу, - говорив він тицяючи в карту пальцем і проводячи коротку нерівну лінію. Так я в лісі якось заблукав, - подумав Мамай, але говорити не став. Може дійсно знає?

Вони рухались безкраїм степом. Чим ближче були гори, тим менше людей вони бачили. Лише козацькі роз'їзди, але ті були далеко і їм не було діла до цієї п'ятірки. Сонце немилосердно пекло, але вони не зупинялись. Степ закінчився ближче до вечора! Між горами і полями була невеличка лісопосадка. Дерева були густі, але їх було декілька. Поблизу стояли руїни старої фортеці. Цілою залишилась лише стіна однієї башти.

- Тут і заночуємо! - сказав Марко.

Насправді до кордону від бастіону було рукою подати, але там була велика імовірність нарватись на загін горців, а потім, тікаючи, на козаків, що прийняли б їх за дикунів. Тож довелось робити гак.

Вогнище розводити не стали. диких звірів тут не було, а привертати увагу вони не хотіли. Мамай першим зайняв вахту. Ніч стояла темна, непроглядна. Хотілось спати, але Мамай знав, як це перебороти. Йому не вперше стояти на вахті. Він обійшов фортецю по колу. В темноті її руїни нагадували просто великі шматки каменю. Але ці шматки каменю здалось би вивчити, раптом що.