Це був вокзал. Пахне іржею. Я стою на якихось рейках, але вони такі старі, що здається, ними не користувались вже багато років. Оглядаюсь навколо. Таке дивне місце, всюди все ржаве, старе і покинуте. Забагато коричневого, не люблю коричневий, ніби.. добре не будем про це. Чотири поперечних і одна вертикальна колія, такого я точно раніше не бачила. Різкий спалах світла. Ну блін, мої очі. Відчуття, ніби мені в кришталик вставили садові ножиці, навіть не питайте звідки я знаю як це. Але часу на роздуми немає. Поїзд несеться прямо на мене. В мої ніздрі вривається запах мастила, змушуючи мене відчути цей запах навіть на кінчику язика. Вібрації від цього залізного куска на колесах, проходять через мої колінні чашечки прямо в щелепу, заставляючи мої зуби трястись не гірше, ніж різдвяні дзвоники. Хоча можливо це лише страх, хоча здавалось би чого боятись, зі смертю я змирилась вже давно. Я чую своє серце, цей голосний звук перекриває навіть цього багатотонного монстра, який тільки й бажає, щоб намазати мене як масло на рейки. Удар. Гудок. Ще удар. Поїзд так близько. Удар. Але вже не мого серця. Я жива. Дивно. Мене спасли. Ура. Стоп. Мене спасли? Це що за челендж за секунду до? Донедавна тут не було нічого живого. Тут навіть бур'ян не росте, а це вибачте мені не поганий показник. Я завжди думала що бур'ян лише в пеклі не росте. Хоча це місце дуже його нагадує, не питайте звідки я знаю сатану. Чому падати так боляче? Хоча можете не відповідати, це було риторичне питання. Я лежу на спині дивлюсь в небо. А яке тут небо, ще одне підтвердження того, що це підземне царство. Рай з пекла завжди виглядає краще. Ці милі пухнасті хмарки ніби насміхаються над тим що якась маленька дівчинка була за крок до смерті. - Вставай. Я продовжую ігнорити цей голос. - Ти сьогодні встанеш нарешті чи ні?- наполягав голос. Мовчу. - Ай боляче! - мене копнули?- Так ти реальний? Я думала в мене від шоку біполярка розвилась. - Реальний, реальний. Вставай давай. - Розслабся, ти якийсь занадто напружений. А взагалі, ти хто? - Голос розуму, потім будем знайомитись. А зараз нам потрібно тікати. А то ті хто хотіли твоєї смерті скоро зрозуміють, що твоя підшлункова досі в тебе в животі, а не розмазана по локомотиву. - Який ти милий, а головне турботливий. Я досі лежу, дивлюсь в хмари і веду звичний діалог з хлопцем (я по голосу визначила). Ніби я тільки що не повинна була померти. Ніби це стається кожен день. Так стоп. Це починає мене турбувати, потрібно буде про це потім подумати. Можливо тоді коли мене питали ким я хочу стати потрібно було сказати кіллером, а не економістом. Світ починає рухатись. МЕНЕ ТЯГНУТЬ. ВСЕ ВИХОДИТЬ З ПІД МОГО КОНТРОЛЮ. МАМАААА. Так, а чо я псіхую? Все вроді нормально. Розходимося народ шоу не буде. Цей неввічливий кусок супермена в плавках тягне мене. І якщо я не хочу перерахувати всі свої зубки й здерти всю шкіру спини, мені потрібно вставати. Так згинаємо руку, ногу, ще одну ногу, підтягуємося й оп-ля я стою. Хоча ні, вже падаю. Мій втомлений організм не витримав такого різкого підйому і відключив мої очі. Так собі задоволення. Але якийсь живий на диво міцний представник чоловічої статі зловив мене. Намагаюсь сфокусувати зір. Під моїми пальцями тверді м'язи, що здаються пуле непробивними. Захотілось вкусити. Ой дєвачкі я поплила. Цей молодий накачений Джоні Депп змусив мої коліна підігнутись вже не від втоми. Сподіваюсь моя щелепа ще не відвисла. Ідеальний профіль, губи, темне волосся в яке так і хочеться запустити пальці, про тіло я вже сказала. Про одяг немає сенсу говорити, можете уявляти його голенькім. Або в супергеройських плавках;) Так закругляємся, а то погляд а-ля ти дура чи да? не означає нічого хорошого. - Як тобі погода? - в будь-якій ситуації говори про погоду. - Вона завжди однакова.- коротко відказав незнайомець. А чого він досі незнайомець, потрібно брати, як говориться, бика за роги. - Ти хто?- да у ж від пережитого стресу я втратила не лише вагон (як іронічно) нервів, а й ті дві звивини, що залишились до того моменту. Весь час поки ми "розмовляли", ми йшли звивистими пустинними вулицями. Тут справді не було нічого живого. Тихо як на цвинтарі. Пусті будинки з вибитими вікнами. Вони ніби проводжали нас байдужими поглядами пустих глазниць. Кожен із нас задумався над чимось своїм. Ну я так і не почула імені мого рятівника, але хоча б подякувати було б непогано. І чому це він мене спас? Чому ми тут єдині живі істоти? Хто хоче моєї смерті? Забагато питань для моєї бідної голівоньки. - Дякую. Ой йой йой я змогла здивувати цю гору мускулів. Я майже відчула фізичне задоволення від його виразу обличчя. Але на жаль це тривало секунду. Цей містер серйозність добре володіє своїми м'язами навіть на обличчі. - Немає за що. Ой ти б ще рости велика сказав би. Я тобі тут життя врятував, але то таке, я просто кожного дня рятую молодих дівиць від смерті. Згинаю у вісні залізо, а на сніданок у мене свіжо вижатий сік із цвяхів. А ми йшли все далі. Ну як йшли. Він йшов, а я збоку ніби надоїдлива п'явка вчепилась в його рукав. Я втомилась тому майже висіла на ньому. Він теплий) Ми вже так довго йдемо, що мої ніжки почали боліти. А що роблять всі вередливі дівчатка коли в них болять колінні сустави? Правильно, падають і б'ють кулачками об землю. І тому те що сталось далі не стане для вас несподіванкою. Коли я витирала собою землю і хникала що я вже задовбалась йти і нехай він покине мене тут і йде далі без мене, він лише звів голову до неба ніби в молитві (він віруючий?!) і важко зітхнув. НАВІТЬ НЕ ЗДИВУВАВСЯ! Або я зразу справляю враження не дуже інтелектуальної особи, або в нього є діти. У своїй аурі нобелівського лауреата я впевнена, залишається лише другий варіант... СПИНОГРИЗИ. МОЛОКОСОСИ. УПИРІ. Як не називай, сенс не змінюється. У них є не лише тато, а й мама. Але в нього немає обручки. Ну чому це все впало на мою бідну голівоньку? А жаль такий кадр пропадає. А тим часом моя королівська срака (я не страждаю манією величі, ви просто не бачили ці апетитні булочки) вже була на плечі у цього неандертальця, а мені відкривався прекрасний вид на його горіх. Як виявляється накачені в нього не лише руки. Від такого прекрасного виду сказати що я прифігіла це нічого не сказати. Ну я звичайно як пристойна дівчинка трохи повозмущалась. Але це не тривало довго. Ось так ми і йшли. Я в нього на плечі й він гордо марширував своїми соковитими персиками. (Якщо ви досі уявляєте якого голим, то я більше не рекомендую цього робити після такого близького контакту з м'яким місцем містера Серйозність).
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
