З таким краєвидом час пройшов непомітно. За цей час містер Серйозність не видав ні звуку, а він справді непробивна скала.
Двоє дорослих людей ідуть по закинутій місцевості де на кожному кроці їх чатує небезпека. Можливо і хтось би почувався тривожно, але я і мій уявний друг Валера зачаровано спостерігали за сонячними зайчиками, що відбивались від золотого годинника Милого Персика. В нього є золотий годинник! Точно мажор.
ПАДАЮ. Знову небо. А воно справді не змінилось. Цей сексуальний тиран не збрехав. Стоп. Я досі на землі. ЧОМУ Я НА ЗЕМЛІ?
- ЧОМУ Я НА ЗЕМЛІ?
Захотілось вдарити себе по обличчю.
- Ми прийшли.- коротко і чітко відповів Мій Рятівник Малібу.
Його тон абсолютно не змінився, залишився абсолютно холодним і байдужим. Може він робот?
І поки я думала чи зґвалтування робота це кримінальне правопорушення, ми минули табличку "ЗОНА 11" (такі ще в американських фільмах показують). Я ледь не запищала від радості. Ну точно мала дитина.
Перед нами розташовувалась система будівель в футуристичному стилі. Багато сталі й скла, це сильно контрастувало з тими мертвими й пустинними містами які ми проходили. Крізь скляні куполи було видно зелені рослини та дерева, там і метушились люди в біленьких костюмчиках.
І поки я з таким захватом розглядала цей шедевральний результат нездорової людської фантазії, Мій Милий Чоловічок вже прямував до входу. Ви спитаєте (або ні), коли цей мужчинчик став моїм, і я відповім, коли ви в таких анатомічних подробицях знаєте булочки один одного, ваші стосунки виходять на новий рівень.
Після того як ми пройшли нарешті тридцять дві тисячі рівнів захисту (нам навіть сітківку ока сканували, ще б мочу на аналіз взяли б, ну чесно), ми опинились у просторій залі, досить світлій, тут навіть м'які диванчики є.
- Зачекай тут.
О чудо, він говорить. За цю вже добру годину скільки ми тут провіряємся, він не сказав ні слова. Навіть той охоронець без пальців і багатьох зубів був приязніший.
Мій принц без білого коня направився прямісінько до величезних білих, як і уявний кінь, дверей. Наскільки я зрозуміла це головний корпус, але людей тут не так уж і багато, і всі якісь дивні. Ніби зламані іграшки, яких викинули, але потім добрі люди їх підібрали й намагались полагодити. Всі мали якісь вади. В кого не було руки, в кого ноги, а в когось шрами та опіки по всьому обличчі.
Так багато білого. Дуже дивно. Ніби за зовнішньою чистотою вони хотіли приховати внутрішню потворність людей, що тут знаходились.
Ще через деякий час двері відчинилися і з них вийшов Мій Милий Хлопчик. І тут я почула найбільшу кількість букв що виходили з цього ідеального ротика з того моменту як ми познайомились, хоча знайомством це складно назвати, я досі не знаю як його звати.
- Зараз ти знаходишся в Зоні 11. Це головний корпус. За моєю спиною розташований кабінет Міністра. Там ти зможеш знайти відповіді на всі питання, що тебе цікавлять. Без дозволу не говорити, в очі не дивитись. Все зрозуміло?
Я, як слухняна дівчинка кивнула і зробила крок до кімнати. Розвернулась і ледь не врізалась головою в його накачані груди ледь не другого розміру.
- Хто ти? Ти сказав, що в цій кімнаті я отримаю відповіді на всі запитання.
Він підніс руку до таблички на грудях. (Вона там була весь цей час?)
"Капітан Розі Вайлд"
- Тебе звати Розі?
- Що? - він опустив насторожений погляд вниз і цей вираз обличчя потрібно було бачити. З чистим дитячим здивуванням він почав проклинати цю бідну жінку. Його наївний погляд сильно контрастував з тими словами, які він вимовляв.
Як я зрозуміла з тих декількох цензурних слів його монологу, він переплутав таблички з іменами й тепер він зрозумів чому Роджер (охоронець без пальців і зубів) був у дуже піднесеному настрої.
Підіб'ємо підсумки, як мінімум цей Містер Накачана Срака не робот. Тому за його зґвалтування мені світить від трьох до п'яти.
Друге: є якась Розі з якою вони в настільки близьких стосунках, що міняються табличками.
Третє: ми так і не дізнались імені цього таємничого незнайомця. Я б могла придумати йому якусь постійну кличку, але він не собака. Зрештою зоофілія це психічне порушення.
Згадую, що я стою на порозі кабінету Того-кого-не-можна-називати, а.к.а. містер Міністр. Розвертаюсь. Офігіваю. Хочу повернутись, щоб втекти, але мене зупиняють тихим:
- Стій.
Цей тихий оксамитовий голос таїть в собі стільки небезпеки, аж перед очима мигає червоний знак "ВАЛИ ЗВІДСИ".
Власником такого *****ного голосу був чоловік сорока років, не молодий, не старий, гладко вибритий, в білому одязі. Нічого особливого, якби не очі (да я порушила регламент і подивилась йому в очі, добре я не просто подивилась, я тупо втикала в нього хвилин десять, поки він ввічливо не прокашлявся. А що? Правила для слабаків). Його очі були як мінімум на двісті років старші за М, вони бачили все і не завжди хороші речі. В них була історія, захований цілий всесвіт. В нього хотілось зануритись з головою. Лише там безпечно. Лише там спокійно. Там є правда та абсолютна свобода. Там є мир.
- Я і мій народ вітаємо тебе на нашій території. Тут ти зможеш отримати все необхідне. Можеш почуватись, як вдома. А зараз я думаю в тебе є декілька запитань, але перед цим я хотів би тебе познайомити з моїм помічником.
Тепер уявіть собі епічну сцену з фільму де герой, ногою відкриває двері, йому в обличчя віє вітер який не знати звідки взявся, ми ж в приміщенні, і грає крута музика.
- Майкл (невже всіх другорядних персонажів називають Майклами?), привітайся у нас гості. - звернувся Міністр до новоприбулого.
- Салют.
Добре, я змінила свою точку зору, ми з ним подружимося.
Порушення правил, раунд 2: в цього персонажа очі не такі незвичайні, як в попереднього, але також виняткові. Взагалі цей Майкл був одягнутий повністю в чорне і це непогано так виділяло його серед цього білого царства. Його очі були чорними, абсолютно чорними. В них не відбивалось нічого, одна пустота. Або ж океан жорстокості.
Лише два варіанти.
- Як я можу вам вірити? Ви можете мене обманути, а я як наївна дурочка вам повірю.
- Ось чому я тут. - сказав Майкл, - Я не можу брехати. І не відповісти також. Тому я дуже добре бачу коли людина не розповідає всю правду.
- Окей. Хто я? - я перевела погляд на Міністра.
- Це ти мені скажи. Що ти взагалі пам'ятаєш?
- Я знаю все, але не пам'ятаю нічого. Я не знаю чому я тут і з якої радості мене хотіли вбити. Я пам'ятаю свою маму і тата і сестру і наш маленький будиночок і школу й універ, але потім нічого. Я не знаю як я тут опинилась, тому тепер ви мені це розкажете. Ваша людина мене врятувала, це означає, що я вам навіщось потрібна.
- Сядь і заспокойся. Ми знаємо не більше твого. Цей вокзал це місце де з'являються душі. Можеш сприймати цей світ, як альтернативну реальність. Тут зібрані всі душі в яких є не закінчені справи. Вони померли, тому не можуть повернутись на Землю. Те, що ти раніше вважала всесвітом не більше ніж одна з мільйона ймовірностей. Цей світ створений твоїм вибором, навіть те що ти вибереш яблуко чи грушу вплине на твою часову вітку. І тебе ніхто не хотів вбити, ти сама себе вбила. Той момент, що ти бачила це лише останні секунди твого "попереднього" життя.
- Але я не пам'ятаю того покинутого старого вокзалу.
- Той вокзал і потяг лише вигадка твого мозку. Це ілюзія. Як і все твоє життя. Це все лише в твоїй голові. Ти настільки нереальна як і ми. Ми просто загублені душі, що зробили одного дня свій вибір.
- Це правда? - я подивилась на Майкла хоча сама ж знала відповідь.
- Так. - коротко, без емоційно.
Вони страждали, кожен по-різному, але всі без винятку. Вони самогубці і я поміж ними. Скільки болі за цими масками байдужості. Ці люди, що прикидаються сильними, навіть якщо видно їхні зранені душі.
- Чому зона 11?
- Просто назва вітки ймовірності. Сюди попадають ті що померли о 11:11. Цих віток безліч. Стільки скільки й душ. І називають їх по-різному. Для зручності.
- Чому ви це говорите мені?
- Це стандартна процедура. Ти не особлива. Всі через це пройшли, але ти перша яку ми змогли спасти до фактичної смерті. Тому ти зараз ціла, а не змушена чекати поки твої частини тіла зшиють разом.
Ну в принципі це багато чого пояснює. Але Мій Принц Персик здається цілим. Яка його історія? Стоп. Варто спочатку свою згадати.
- Ви знаєте чому я прийняла таке рішення?
- Думаю це стандартна ситуація. Самотність, непотрібність, зрада, депресія, залежність, самогубство. Це звичний ланцюг. Сподіваюсь тобі це допоможе.
Це означало, що розмову закінчено.
- Можна ще одне питання?
- Валяй. - це був Майкл.
- Ви пара?
- Ага. - Майкл.
- Нізащо. - містер Міністр.
Абсолютно одночасно. І я схильна більше вірити Майклу)
З відчуттям вирішеної справи я направилась до дверей. Там мене і чекав містер Загадка.
