Починаючи з липня

Останній раз

Аж надто пізня година, четвертого холодного падолиста.

Давно не писала. Зізнаюсь, життя не стоїть на місці, і кожного дня трапляються події. Понад усе не люблю банальності і одноманітного існування. Проте, банальність теж буває різною. Близько тижня тому банально похолоднішало, банально усе місто вдягнулось тепліше, так само банально всі знайомі почали нарікати на холоднечу. Банально стало трохи менше туристів, з'явилось більше вільного часу, який шалені тарганчики в моїй голові вирішили заповнити самоосвітою. Ось тепер цікаве, ледь знайшла бібліотеку. Всі користуються електронками, я так не можу, мені вкрай важливо відчувати книжку, гортати сторінки гарного цупкого паперу.

Пан Ф. поїхав до Будапешту у справах. Перед від'їздом ми мали побачитись, але банально обоє були зайняті. Ввечері того дня кур'єр приніс темні оксамитові троянди. 21 чарівна велетенська троянда. Я і не думала, що це так приємно. Доставка була від Anonyme. На картці майже королівським почерком було виведено: «Для тебе». Українською! Це могла зробити лише одна людина у Франції, пан Ф. Більше б ніхто не наважився надіслати квіти у квіткову крамничку, позаяк «incorrectement».
Чому він так раптово від'їхав? Справи-справами, але тут щось не так. І такі троянди! Такі троянди можуть багато що пояснити. Взагалі, протилежна стать не здатна робити щось просто так, а надто пан Ф.

Є люди, яких я не відчуваю. Зовсім. Навіть під час третьої, десятої, сотої зустрічі. Здається, така людина – С.П. Якщо коротко – стосунки без стосунків.

Надвечір сьомого числа падолиста.

Вулички міста швидко-швидко вкриваються вогниками. Вже хочеться Різдва. Попри те, що це свято сімейне, попри все-на-світі. Вже в повітрі літає такий ледь вловимий запах мандаринок і хвої.
Закутавшись у теплий шарф, гуляла містом. Вперше, не як туристка, а як жителька. От лишень тепер Діжон став моїм домом. Мені справді подобається тут жити. Хоча, можливо, зовсім скоро я таки звідси поїду. Є два вагомих фактори – «обставини» і люди. Якщо на перший, здебільшого ніхто не звраца увагу, то щодо другого...

Постійно бачуся з С.П. Не знаю, радіти цьому, чи навпаки. Не хочеться робити висновки щодо цієї людини, ще більше не хочеться робити їй боляче. Це мені нагадує експеримент, сон, комедію, - бодай, не так важливо, що саме! Важливо, що я за власною згодою не можу вийти з цього замкненого кола.

Всіма фібрами душі намагаюсь «рухатись». Куди? Поняття не маю. Але славетна чуйка, дай їй Бог здоров'ячка, точно знає.

Замовила велику чашку какао і влаштувалась коло віконця затишної кав'яреньки. Отакі кав'ярні-кафешки нагадують мені про Львів. Чомусь саме восени ми так несамовито шукаємо затишку і розуміння. Чого власне ми прагнемо того розуміння і водночас так ретельно приховуємо «себе»? Чому ховаємось, зрозуміло...

Багато моїх приятелів і знайомих готові відкритись першій-ліпшій людині. Певно, так легше.

До мого столику йде якийсь хлопець. Хмм, «відшити» чи гарно провести вечір разом?
Перше, однозначно. Звісно, мені до Шерлока, як до неба, але з одного погляду видно – в нього хтось є. І цей хтось страждатиме.

22, неділя, падолист

A force de toi – Vincent Niclo
І цим все сказано.

Третій раз одна й та сама мелодія. І третій раз вона посилюється. СП сказав, що ми вже закохані... А я не вірю. Собі.
Якщо «раптом» - то це останній раз і остаточне «ні».

Холодно, сіра мряка вкриває Діжон. На вулиці порожньо, всі поспішають до дому, в тепло та затишок. Люди як коти, їм треба так мало! «Любити, годувати і не віддавати нікому». Останні події, -як не хочеться про них думати,- змусили здригнутись увесь світ. Це нагадує мишку в колесі. Тваринка біжить, а колесо обертається все швидше і швидше... 

Ясно, що буде далі.