Починаючи з липня

Синдром осені

Двадцять друге, дуже-дуже рано, шоста. Зазвичай, майже ніщо не може витягнути мене з ліжка так рано. Але зараз їду на відпочинок. Цілих дві з половиною години власне мої. Потім повернусь і відкрию крамничку.
Речей узяла небагато. Пледик, чайок з жасмином у термосі, тоненька книжка (дала почитати сусідка).

Таксівка повільно рухалась вулицями ще досить сонного міста, потім, вилетівши на якусь вуличку, ніби шалена погнала за місто. За якийсь час я опинилась там, де й хотіла. Ближче до Fontaine-les Dijon (то пречудова місцинка. Такі одно-двоповерхові будиночки, чимось нагадує «приват-сектор» Осокорків, але без надлишку і помпезності), подалі від самого Діжону.

Закутавшись у плед, повільно рухалась по ледь зеленуватій траві. Машини мають їхати лише через годину. Хочу чаю...

На годинку пізніше'

Якийсь приємний хлопець довіз мене в місто, до самої крамнички. Бувають і такі, мабуть. Серж Лоріан. Думаю, він не тутешній, але місто та околиці зна досить добре. Цікаво, звідки? До речі, запросив мене на чай, а не на каву, як інші. Це просто примушує мене всміхнутись усією душею, то щире щось.

Неділя, четвертого теплого жовтня.
Гуляла містом. Погляд раз по раз мимоволі зупинявся на вивісках маленьких затишних кав'ярень. Зараз в одній з таких на мене чекають. Треба надіслати смс із банальністю, та це, як зрадити себе за одну мить. Неприємно. Рухатимусь додому дуже-дуже довгим шляхом. Так можна провітрити думки.

Трохи вітряно. 17 градусів для осені норма. Та мені, як рослинці, можна 23+.
(Тут варто намалювати великого смайлика, та я не надто люблю малювати).
Знаєш, як воно буває: бачиш людину перший, надто другий раз, і вже відчуваєш «зайве» - те, про що нормальні люди дізнаються під час сотої зустрічі. Це трохи бентежить, до сліз. До таких великих солоних крапель, які будь-що кожен з нас намагається приховати від інших. Хоча, відверто кажучи, ховаємо їх від себе. Оте чуття чужої людини збиває з пантелику, від нього бігають отакенні мурашки по шкірі. Здебільшого, то правда. Не скажу, що воно просто перше враження про людину, воно «чуйка». І ота триклята «чуйка» жене мене зараз вулицями чужого-мого Діжону, далеко від теплих розмов і дружніх обіймів.

Півцарства віддала б у цю мить за те, щоб зрозуміти, від чого тікаю. Чого ж я боюсь так до нестями? Багато хто каже, що треба дивитись страхові у вічі. Але, думаю, дивитись варто ясним поглядом, без домішок.

Вікна старого авто несамовито періщить вітер. Зараз зупинимось коло моєї крамнички, і там я буду в безпеці. Як багато все-таки важить для мене дім.

Шосте жовтня, надвечір'я. Хотіла написати про сьогоднішній день, але передумала. Музика – це те, що завжди мене заспокоювало. А ще танець. Тут я можу віддати усе, літати так високо, як ніколи. Мріяла навчитись танцювати, та все щось заважає. Мрії мають збуватись, як не сьогодні, то завтра. Якщо не збуваються, то варто їм допомогти.

Запитую себе вже вкотре: чого я прагну? А відповіді не знаходжу. Цікаво, вона взагалі є? Оце можна назвати «проблєма». ЇЇ не можна вирішити ні часом, ні грішми, хоч може тільки я так вважаю. Треба упевнитись у власній об'єктивності, перш ніж робити висновки чи якісь кроки. Не люблю стояти на місці, та рух може призвести зараз до небажаного.С.П. – майже як пост скриптум. Ім'я та прізвище. Донедавна воно значило для мене не більше, ніж безліч таких само С.П. Так буває, люди входять в твоє життя, залишають у ньому якийсь слід, і виходять з нього. Це зовсім не романтика життя, сліди бувають доволі болісні, а бувають і зовсім незначні.Так, від учора-сьогодні С.П. став моїм добрим другом. Хоча тут ідеться мабуть не зовсім про дружбу. Гостро відчуваю щось більше, хоч і не дам цьому ані єдиного шансу. І знову я попереджаю майбутні події. Чим спровоковане це попередження? Відчуттям людини? Розумінням? Може, синдром осені? Хто зна.