Починаючи з липня

Одинадцять хвилин на прощання

Сьогодні, себто третього числа, від рана, липня місяця, стоячи в метро пишу в щоденник. Невеличкі каракулі так і підстрибують вгору на кожній зупинці, це трохи дратує.
Любий щоденнику, не обіцяю, що писатиму часто. Але...

Темна валізка зручно вмостилась біля моїх ніг, нарешті покидаю Київ, радше сказати правду, кидаю. Давно хотіла, та все не виходило якось. Добре, що там на мене чекає нова робота, кажуть, їхати наобум дуже нерозважливо, а робота - це вже щось певне. Старенька пані Жоржина, та приймуть її душу небеса, лишила мені свою крамничку, вона продавала книжки. Не хотілось щось змінювати, та я продаватиму квіти.

Взагалі, сподіваюсь, Діжон прийме мене тепліше, ніж Київ проводжає. Є міста, в які закохуєшся з першого погляду, для мене Київ такий.

Вокзальна зустрічає зливою, переполохані туристи ховаються під парасольками Мака. Маю потяг до Черкас за півгодини, там на автобус, потім на ще один.

Не люблю прощатись, завше намагаюсь зникнути завчасно і непомітно. Так і зараз. Ну от, скоро відправляємось. Цікаво, що в купе більше нікого немає, та й хто б оце в таку зливу кудись поїхав? Останні пасажири, як бджоли розповзаються по "сотах", закупорюються дверима, облаштовують місце для сну. Не люблю спати в потязі, буду слухати музику.
В тамбурі провідниці перешіптуються: якийсь дивак, мабуть останній пасажир на цей потяг, біжить під дощем, без парасольки і багажу, лише легкий портфелик, може по роботі?
Ну, все, від'їхали. І, як на зло, білет того дивака вказав на моє купе.
Схоже спати він теж не збирається. А якщо...

Друже! Пишу числа восьмого і знову від самого рана. Багато всього нового. Вражає місто своєю середньовічною величчю та красою. Щоправда, мені так хочеться взяти пензлик і відреставрувати усі ті неймовірні творіння. Забагато пилу, на моє враження.
Постійно порівнюю зі Львовом і трохи з Києвом.

Думаю, варто знайти доброго чайочку, тут люди занадто люблять каву.

А облаштувалась непогано. Магазинчик затишний. Далі є маленька кімната і доволі простора кухня. Невеличкий балкон, на ньому вже встигло зів'янути багато квітів пані Жоржини. Шкода, та що ж.

Люди, здається гарні. Оте здається варто підкреслити.

Знайшла скриньку від пані Ж., ще не відкривала, немає ключа. Її син і донька відправили мені мейл, що навідаються скоро, ключ у них. Дивно, що майже все майно старенька залишила мені.
Піду домовлятись із постачальником квітів.

Дорогий щоденнику! Сиджу на клумбі біля кінотеатру Le Darcy, вже далеко вечір. Тут людно, це центр міста. Панує атмосфера романтики і безладу. Чи враження від минулого затьмарюють сучасність? Мабуть, ні. Співіснують.

Як і в усіх містах, відомих мені до нині, тут всі поспішають, постійно і всюди. Є одна відмінність - стиль міста призупиняє цей рух. Ніхто не пробіжить байдуже біля Нотр-Даму, рю Веррері не відпустить вас без чогось смачненького, монастир de Champmol пригнітить своїми стінами, і мимоволі притишуєш ходу.
Сьогодні, а це вже скоро двадцять сьоме липня, Діжон нарешті звернув увагу на мене, чи радше на мій магазинчик. Попит на квіти є, не прогадала. Туристи були основними покупцями, а зараз і звичайні міщани.

Маючи вдома пляшку запиленого бургундського, не вистачає лише квітів. Таку само пляшку лишила і мені пані Ж. Доволі стара, пом'ята етикетка приклеєна ( чи не воском?) вказує на далекий 1861-й чи 1863-й, воно й не дуже зрозуміло. Проте, біле, в усіх червоне Піно Нуар, в мене Аліготе. Це пляшка зі скрині.