Їрелав

Глава 5

Олексій не знаходив собі місця. Весь вечір він кружляв навколо робочого столу, наче серед безладно розкиданих торгових договорів може затесатися рішення проблем. Як тільки міський годинник пробив четверту ополудні, до заміського будинку «травника» влетів захеканий посильний і повідомив про арешт Валерія. Відтоді він зачинився в кабінеті зі словами: «Я на нараді,» - хоч і ніхто не сидів за його столом.

Вечір непомітно перейшов у ніч. У будинку вже всі поснули, і лише в кімнаті на другому поверсі Олексій намотував кола по кабінету.

***

Конюх стомлено поглянув на будинок:

- Ох, як прив'язався господар до хлопчиська, як би той не накликав біди на наш дім...

***

В країні кошмарів смеркалося рано. Як тільки сонце доходило до середини свого щоденного кола, маленькі служителі пекла вмикали на арені поодинокі вогники, що люди по своїй наївності називали зірками. Звичайно ж, розжарена куля більш була корисна для тортур, ніж для освітлення непроникної темряви. А чому б і ні? Невже у в'язниці комусь потрібно світло? Воно лише розкриває людям їх старанно зашиті очі.

Вдарили в барабани, і полізли до площі самотні туші чорноти. Це збирався люд на «смерть опівночі». Тут катували смертників з особливою жорстокістю. Тут не було правди, лише ненависть змученого народу: «Хоч не кривдника покарано, та насолодимося кров'ю такою ж. В усіх вона однакова». Такі гасла часто можна було почути біля самого помосту. Авжеж тут був і Карай. В цей темний час наставала його пора: виколювання очей, четвертування, спалення на вогнищі – тут були присутні всі «насолоди», що не були законні вдень.

Крізь роз'ярений натовп обережно пробирався Валерій разом зі своїм новим знайомим. «А чому це я повинен йому довіряти? Врятував від повішення, щоб відразу привести до полум'я?»

- Це коротший шлях. Тут нас не шукатимуть: надто багато народу, та і привід зібрання може віджахнути будь кого, тим паче засудженого,» - наче прочитавши думки, прошепотів Санчос.

- Підлийте вогню!

- А це вже моторошно, - ледь розкриваючи вуста кинув Валерій новому знайомцю.

- Тут і не таке побачити можна: там де простягається рука мого «славнозвісного» татуся, панує лише ненависть і насилля. Я не здивуюся, що він і... - раптом Санчос наче прикусив язика. «Що я тільки думав, а раптом він від мене втече. Усі втікають...»

- Твій батько тут головує?

Санчос здригнувся від цього логічного питання. Але, усвідомивши, що співбесідник не відчуває страху чи відрази, спокійно мовив:

- Карай. От і все.

Вони звернули до провулочку, по якому цей молодий хлопець ще в обід пробирався на площу. Волоцюг вже не було. У такі криваві години вони забиваються подалі від центру міста і перехиляють чарку десь у зовсім «спокійному» містечку.

- Повертатися до вашого помешкання небезпечно: саме там і будуть в першу чергу шукати. Може перебудете у мене? Там точно ніхто шукати не буде. Та й не дозволить, - Санчос схилив журливо голову. – «Мене і то не помічають».

- Дякую тобі за допомогу. Не хочу нікому нав'язуватися. Я збирався в Дебар. Там мене чекають, - збрехав Валерій. Він не хотів ув'язувати цього невинного парубка у свої небезпечні пригоди. – «Стривайте, я подумав пригоди? Невже і справді?» - чомусь раптом від цієї неймовірної думки його серце наповнилося теплом.

- Добре, я з вами, – радісно заметушився Санчос.

- Не дозволю. Там, де я збираюся відправитися, немає місця ні для кого.

- Чому? Я хоробрий. І вмілий у фехтуванні. Я знадоблюся вам.

«З ким я сперечаюся, я навіть себе не знаю. А то, ще за інших обирати,» - подумав Валерій, а в голос сказав:

- Збирай речі. Вранці ми вирушаємо. І перестань звертатися до мене на ви.

«Чомусь я впевнений, що не заслуговую на таке,» - подумав він і зітхнув.