Їрелав

Глава 4

Цієї ночі Валерію спалося дуже погано: давалися в знаки рани на спині, що отримав він «у нагороду» за своє геройство. Його оточували сирі стіни в'язниці, жахливо тхнуло нечистотами. А єдине джерело світла – невелике віконце попід стелею – обдавало моторошним місячним сяйвом.

Він ніяк не міг зрозуміти, що зробив не так. Йому було не втямки, чому людину можуть наказати лише за вираження власних думок, і чому усім було начхати на його долю та долю несправедливо засудженого.

Постійне крапання води не давало зосередитися на чомусь одному. По поржавілим дверям повільно і неминуче скочувалася така бажана волога, але пити її було вкрай небезпечно: цвіль обліпила усе навкруги.

Пройшло декілька годин, а по його міркам – ціла вічність, перед тим як тишу розірвали різкі скрипи кроків у темному коридорі.

Валерій повільно через біль піднявся на лікті, лежання на сирій соломі не дало бажаного відпочинку, різкий біль розійшовся по його спині. В заґратованому віконці тюремних дверей запалахкотів вогник, і почувся тихий шепіт:

- Ти там живий, герою?

Він невпевнено підвівся, доплентав до дверей. Поглянувши в «залізну дірку», побачив не знайоме обличчя. В очах невідомого горів вогник захоплення. А може це все здалося, і то лише відбиток факелу.

- Вибачте, що так вульгарно до вас обізвався. Але те, що я бачив на площі затуманило мої очі, я не спав цілу ніч, вигадуючи, як з вами побачитися. І ось я тут.

***

Як тільки-но Санчос опинився у себе в кімнаті, він поспіхом зібрав речі, і посилаючись на давно забуту обіцянку навідати стареньку бабусю, вислизнув у темряву. Ніхто зі слуг вже не звертав уваги на його дивну поведінку, а милому таткові було начхати, як проводить свій вільний час його малий. Та все ж остерігаючись прикріпленого до нього «охоронця», він тишком прокрався повз варту, щоб позбавитись «хвоста», підсипав підготовлене як раз для таких випадків сонне зілля в глечик з і так п'янким трунком, яким балували себе сторожі.

Звичайно ніяка бабуся його не чекала. Може, лише в потойбічні. Частенько він виходив «подумати» до таємного, відомого тільки йому куточка в запустілому саду. Пробираючись через зарослі чагарниками пагорби, він обдумував свій день: як вранці ганявся за гончими собаками батька, як надурив вчителя філософії, як побачив нарешті ту темноволосу красуню з центральної вулиці. Ох, і гарна вона в своїй зеленій сукні. Саме через неї він і вибирався на ці нічні вилазки. Ви можете подумати, що Санчос так шукав зустрічі з нею. Та на жаль, гордівлива дівчина і бачити його не хотіла. Тож хлопцю залишалося задовольнятися лише «думками» про неї. - «Мабуть, в Діани руки такі ніжні, що дотик їх, наче сонячне проміння пестить.» - Він захоплювався ними, радість і тепло охоплювали його тіло. І все - відірвати його від цього було неможливо.

Після декількох хвилин проведених в мареннях його розніжило і він повністю розчинився в них. Та раптом його голову наче розкроїли. Страшна думка закралася потаємним ходом. – «А як же той хлопець, що на сьогодні став вісником свободи? Невже він опинився у ціпких лапах Карая?» - Санчоса раптом наздогнала хитра забаганка, побачитися з тим диваком. Він скочив на ноги, і, зовсім не маючи якогось конкретного плану, щодуху побіг до місцевої в'язниці.

Його, всього захеканого і обвішаного листям, зустріли непривітні ворота. Обабіч них стояли два охоронці. Він ніколи до цього не користувався титулом Карая, тому не знав, як на його прихід відреагує варта.

«Єдиного» сина господаря спирту та катів, мабуть, в обличчя знав кожен у місті: його незвична схожість з батьком, ставала беззаперечним фактом родинних зв'язків.

Вартові без запитань пропустили його всередину, однак сподіватися, що про цей візит не дізнається Карай, було нічого. – «Мабуть вже зараз послали когось до батька. Ох, більше б мені часу...»

Санчос витягнув з підставки факел, підпалив від свічки, що стояла на столі, і обережно став просуватися повз низку темних дверей.

Звідусіль чулися охання та тихі жалісливі пісні. Тут, як він знав, дожидалися вироку нечестиві торгаші, що впродовж декількох років без наказано обдурювали довірливих городян. Судячи з їхніх нарікань і знання того, що їх точно ніхто не чує, можна було сказати, що не всі з них були «заслужено» заслані гнити у в'язниці.

Далі коридор повертав ліворуч. Тут вже не чулося нічого, всепоглинаюча тиша навалювалася на вуха. Він став придивлятися до кожної двері. Але всі вони були в павутині, і точно декілька місяців ними не користувалися. Та ось, майже в кінці коридору, він помітив «прибрані» двері. – «Тут мені повинно пощастити,» - подумав Санчос і обережно заглянув через ґрати. Однак нічого він там не побачив. – «Мабуть, тут тримали того нещасного, що зустрів сьогоднішню ніч без голови». – Дійшовши до тупика, він нервово озирнувся навколо. Боляче запалала страшна думка: «А раптом його на місці засудили?» - Він вже розвернувся, щоб повертатися, але раптом почув шарудіння за дверима праворуч. Він заглянув у вікно і побачив його. Тепер він точно знав, що повинен допомогти незнайомцю, хоч і не мав конкретного плану. Присвічуючи факелом, він прошепотів у тишу:

- Ти там живий, герою?