Їрелав

Глава 1

Багато я читав книжок про те, як звичайні люди з нашого потрапляли у паралельний світ чи на іншу планету, і кожного разу моя уява заміщувала головного героя мною. Так легко пережити пригоди в яких ти ніколи не побуваєш і як важко відійти потім від цього. Часто я, загравшись, продовжував в житті себе вести як мій улюблений герой. Ось я захищаю фортецю від орків, дарма, що то не жахливі велетні, а малі курчата. А тут, перетворившись на величезного дракона, я літаю над полями в пошуках чаклуна, що може повернути мені людську подобу. А під моїми черевиками молоденька морква перетворюється на знищене драконом поселення. За це мені часто діставалося від батьків. Казали мені: «Коли ти вже подорослішаєш? Годі жити в уявному світі.» А я... А, що я? Знизував плечима і скоріше біг читати нову книжку.

Велика втіха, коли наступали літні канікули. Товаришів купа, весь день разом: то на річку біжимо купатися та рибалити, то обслідуємо гнізда лісових птахів у пошуках скарбів. А коли наступав вечір, часто бродили по недобудованому будинку в кінці моєї вулиці. Моторошні тіні гуляли по стінах, а дикі звірі чатували на нас за кожним поворотом. Жартую, насправді ж то лише сусідська кішка обслідувала нову територію, але в темноті її очі-ліхтарики виглядали справді лячно.

Взагалі, нічого незвичайного зі мною не відбувалося. Ходив в школу, прогулював уроки, а потім і пари.

Студентське життя захопило мене швидко. Вже через декілька тижнів від початку навчального року я очолював гульбища, а сусідські дівчата по гуртожитку косо дивилися мені вслід і тихо хіхікали. Ну, я їм і давав відпір. Комусь сипав сіль у чай, а комусь ховав речі. Хай і їм не солодко буде. Хай знають, як наді мною насміхатися.

Хоч в школі, читаючи книги, уявляв поруч з собою писану красуню, що сміливо захищала разом зі мною місто, та все ж у реальному житті я побоювався цих інопланетян. Ось поглянеш у вічі якійсь дівчині, а там порожньо. Можна сказати, що й чути було, як через вуха в них вітер гуляє.

Опираючись на мої розповіді, ви з впевненістю могли б сказати, що жодної дівчини в мене не було і що доживши до двадцяти років, я ще жодного разу не «жамкав» дівоче тіло. Якщо не моя сором'язливість, вони на мене так б не липли. Дивно, що ця риса зацікавлювала багатьох. Ха! Дон Жуан, недороблений... Спочатку, мене цікавили, як кажуть, їхні душі, хотілося зрозуміти дивну для мене логіку. Але потім, милі обличчя пролітали повз зі швидкістю сесій.

Пару раз зустрілися, погуляли й так далі. А вже через тиждень нова дівчина гріє мене в обіймах. Про мене казали: розбиваю серця і з'їдаю їх на сніданок.

За цим тинянням, розбірками з ревнивими хлопцями та відсидженням довгих пар у університеті проходили нудні вже для мене дні. Ніякої радості в щоденному «ходінні по бабам» я не відчував. Мене вивертало від розцяцькованого тіла з несправжнім обличчям. А друзі зі своїми запрошуваннями на «свято» - в них вони були кожного дня, був би лиш привід – так осточортіли, що пару тижнів вечорами я замикався на одинці в кімнаті і почав регулярно ходити на пари. Вдень я бродив по вулицям і втупивши очі у землю оминав усіх перехожих. А от коли темніло, тепле ліжко звало мене до себе і не давало вилізти аж до самого ранку. Ні, я не спав. Куди там. Як тільки-но я приймав горизонтальне положення, на мене навалювався тягар думок. Я перестав відчувати радість від того, що живу. З таким підходом, що чекає мене попереду? Волочіння по світу буденного життя без цілі і задач.

І тут я згадав про читання. Тільки тоді я міг бути, ким захочу, коли занурювався в світ чиєїсь вигадки. В бібліотеці я взяв першу книгу, що попалася мені в руки. Поглинув її за вечір. Потім ще і ще. Бувало за місць я прочитував до двадцяти книжок. А мені все мало і мало. Я перетворився на наркомана, що не може жити без ще одного рядка.

А потім прийшло переповнення. Сотні історій зажили в мені своїм життям: сьогодні я Дон Кіхот, що шукає пригод, а завтра – космічний рейнджер, що рятує галактику. Сам я, фактично, перестав існувати. Оточуючі казали, що я став краще, що я розкрився і перестав ховатися за масками. Як вони були не праві... Моя свідомість більше не належала мені. Тільки рідні помітили, як змінився їх син. Мама дивилася на мене як на привида. А тато все грозився, що дасть мені чортів, якщо не перестану викаблучуватися. Тому я більше не з'являвся вдома.

Одного вечора я як завжди гуляв вулицею. Ліхтарі в цьому районі рідко працювали. Світилися лише вікна верхніх поверхів жилих будинків. Раптом щось зашаруділо, і повз мене прошмигнула кішка. «Хм, а я думав, що усіх місцевих котів на шаурму пустили. А в них точно цікавіше життя чим у мене.» Усміхнувшись, я обернувся до місяця, що був за спиною і прокричав:

– А багато ж в мене пригод буде сьогодні! Це точно. Чорний кіт не дасть збрехати!

З вікна виглянула стара жінка і пригрозила, що подзвонить в міліцію. А потім голосно гримнула ставнями, і я знову залишився наодинці. «Дивний світ. Усі чекають від інших добра і розуміння, а самі відгороджуються від відплат та добрих вчинків. Я впевнений, коли б мене зараз вбивали, то ніхто не кинувся б рятувати. Кожен намагається залишатися в своїй зоні комфорту.»

Раптом я відчув удар, і в очах враз потемніло. Казали ж мені не ходити по небезпечним вулицям. Та, дарма...