Оповідання біля нічного вогнища

Сон має залишитися сном.

Початок двохтисячних років. Київ.

Тітонька моєї шкільної подруги після кількох років спротиву програла бій із безжальним ворогом під назвою рак. До багатоповерхівки, де знаходилася квартира покійної приїхали найближчі люди. Серед них на ніч перед похороном залишилися крім вдовця із дітьми ще родина її рідного брата.

Спати у квартирі із мертвою тіткою було для старшокласниці подруги не аби яким випробуванням психики. Та й не зручно було. Покійна залишилася у спальні, а всі інші розмістилися у решті трикімнатної квартири. Хтось влігся у трьох на розкладному дивані, комусь довелося постелити прямо на підлозі. Під важкий храп батька й дядька заснути вдалося не одразу. Та й сон, що прийшов занадто нагадував похмуру реальність.

Здалося подрузі, що настав вже ранок. Вона визирнула із вікна багатоповерхівки й побачила як виносять табуретки, завбачливо приготовані для труни. Потім до зеленого двору повільно приїхали два невеликі мікроавтобуси й запаркувалися перпендикулярно один до одного. Ось вже подрузі ввижається, що вона стоїть у черзі перед труною із простиглим тілом тітки. Та навіть на себе не схожа: бліда й нагадує потягнутий прозорою шкірою скелет. Все ближче і ближче посувається черга, а подруга все більше й більше боїться опинитися біля небіжчиці. Три людини, дві, одна. Подруга невпевнено заклякла біля тітки у нерішучості. "Ну що ти доню, підійди поцілуй її на останок," — лунає за спиною тихий голос батька.

Подруга повільно наближається, до холодного обличчя аж, раптом, покійна відкриває очі.

Жах. Це тільки сон, що прийшов до збентеженого мозку й не більше.

Ранок проходив метушливо. У домі небіжчиці було багато роботи. Всім поснідати, підготувати речі тощо. Подруга висунулася з вікна й вперше після пробудження їй стало моторошно. Річ у тім, що на вкритий асфальтом двір щойно поставили табуретки для труни, а з-за вкритих зеленим листям дерев виїхали два мікроавтобуси поминальної служби. Як у ві сні, вони запаркувалися перпендикулярно один до одного.

"То нічого, то лише збіг," — намагалася запевнити себе подруга.

Вдруге нічне жахіття згадалося у черзі перед труною. Люди повільно посувалися до покійної, щоб віддати останню шану. Чим меншою ставала черга, тим більші дрижаки брали подругу. Чотири людини, три, дві.

"Цього просто не може бути! Все як у ві сні!"— збіг, що лякав не давав спокою. Покійна з блідою шкірою у чорній сукні лежить у труні. Її обличчя все ближче й ближче.

Не в змозі ворухнутися, подруга заклякла від страху перед небіжчицею.

"Ну що ти доню, підійди поцілуй її на останок," — лунає за спиною тихий, до болю знайомий, голос батька.

Усі дивляться. Втікати нікуди. Перелякана подруга робить над собою величезне зусилля й підходить впритул до труни. Нахиляється, цілує у простигле чоло.

Очі тітки так і не відчинилися.