Оповідання біля нічного вогнища

Мішок.

Кінець тридцятих років двадцятого сторіччя. Узбекистан.

Бабуся мого чоловіка народилася й більшість свого життя прожила в Узбекистані, недалеко Ташкента. Спекотний клімат, надокучливі комахи, величезні гори кавунів, найсмачніші персики та... шокуючі традиції.

Дитиною їй часто доводилося наглядати за молодшою сестрою. Ось і у той день, коли вони пішли з подругою гуляти на вулицю, мати попросила взяти з собою малу. Сестра була гарненькою зі світлим русявим волоссям й значно вирізнялася серед місцевих чорнобрових дітей.

Старші дівчатка захопилися грою й зовсім раптово помітили, що чотирирічної малечі не має поряд. Ой, лишенько! Подивилися на праву сторону — порожньо, тільки курява у повітрі стоїть, подивилися наліво — нікого, крім дядька, що повільно чимчикує вздовж високого паркану геть із великим мішком на плечах. І усе б нічого, але мішок на сутулих раменах рухався й вигинався в усі сторони!

Що робити? Дорослих поряд не має. Тільки дві щуплі дев'ятирічні дівчинки й великий чужий дядько, що з кожним кроком віддаляється, забираючи із собою мішок.

На роздуми не було часу. Одвазі старших дівчат можна тільки позаздрити — вони підбігли до чоловіка й почали гамселити його своїми маленькими кулаками із криком: "Поверни сестру!".

Чоловік навіть голови до них не повернув й продовжив йти наміченою дорогою. Дівчатка не здавалися й наполегливо дубасили чужого дядька, репетуючи на цілу вулицю. Так він пройшов мовчки ще з десяток метрів. Потім зупинився, зняв мішок із плечей, відкрив й витягнув чотирирічну нажахану сестру, забрав свій лантух й пішов геть. Пішов не сказавши ані слово.

* зазвичай так викрадали майбутніх наречених собі або своєму сину