Волчата

Одна!...Или нет?

Пов:Лора
Знову, знову одна!
Я вже кілька тижнів сиджу в печері, єдиний кого я бачу весь час це він! Тот самий нестерпний мені Альфа! Альфа, який зіпсував мені життя, відняв свободу! Я досі пам'ятаю свою маленьку але таку рідну кімнату, я вічно повертаючись зі школи забігала по вузькому коридору і потрапляла туди. Хоч для мене слова "дім" в сенсі майже ніколи не існувало бо більшу частину дитинства я проводи на вулиці, та все ж він був. Батьки не сильно переймалися моїм вихованням бо весь час працювали. Я була сама ще з дитинства. Одного разу я прокинулася доволі рано, вийшла на вулицю і глибоко вдихнула, все було як завжди, але щось змінилося, я відчувала чиюсь пару очей позаду. Різко обернувшись, я застигла, позаду стояв чоловік років 40, одягненого в сіре пальто і чорні як смола черевики. Його нагла, хитра і трохи психанута посмішка змусила мене стати струнко.
-Е....до..доброго ранку-ледве видавила з себе я.
-Доброго, доброго-і він підійшов ближче.
Я почувши щось неладне відступила назад, але він лише  
ширше усміхнувся і прискорив шаг. Різко розвернувшись я рвонула по вулиці. Пробігши до зупинки я
зупинилася і віддихаючись, обернулась. Саме про цей оберт я пожаліла назавжди! Оооо, Боже, чому, чому я не побігла далі. Наступне що я пам'ятаю це його улибку, і сильний біль в руці.
    Прокинулася я в лісі, посеред
кущів, намагалася знайти дорогу додому, але ж ні, з моєю та удачею дороги я таки не знайшла, але от чоловіка в пальто, який сидів на поваленому дереві і щось так дико жував.
-Да хто ти такий?!!!-прокричала я.
-Віднині, я твій Альфа, робитимеш що я скажу і все буде добре.
-Да ну тебе, псих!
Але через декілька годин марного бродіння по лісі, почало сутеніти. Я жахливо змерзла і зголодніла, та щей голова розколювалася. Коли вже зовсім стемніло сили покинули мене і я впала посеред лісу. Прокинулась в ночі, від жару в мене іскри в очах летіли, а кістки вигинало і ламало. Ще мить і я відчула різку біль у всьому тілі. Наступного разу коли я знову відкрила очі, мої руки, ноги, да і все тіло вкрите шерстю. Я вже не відчувала болю, лише голод, голод який з легкістю взяв наді мною гору. Далі все по списку, пробіжка по лісу, впійманий і розтерзаний олень, виття на місяць, і глибокий сон. Вранці я прокинулася в темному і холодному місці-печері в якій я застрягла на наступні 3 роки. Я ще нічого не розуміла, мені в той час було 12 років, кожної повні я перетворювалася на рудого вовка і буквально розносилась по печері. А Альфа, імені якого я не знала, приходив кожного дня і з насмішкою кидав мені тушу кролика, якого я зїдала без церемонії і жалю. Через деякий час я зовсім покинула облік людини і залишалася вовком завжди.
   І ось я сиджу в печері( в обліку людини). Тут звідкись почувся шум. Камінь який перекривав вихід з печери розсунувся і до мене ввійшов чоловік десь за 30. З чорним волоссям і голубими очима. На ньому були сіра рубашка і коричневі брюки.
-Ей, привіт.-він ніжно посміхнувся і присів біля мене.
Я ж хмура і ворожо прострілювала його поглядом.
-Як тебе звати?
-Ще що надумав.-буркнула я.
-Я нічого тобі не зроблю, не бійся мене.
-Я не боюсь, нікого й нічого!-і в знак цього я подала йому руку.
-Лора Брет!
-Бен Борен-і він взаємно пожав
мені руку.
Я відразу почула запах Альфи від цього чоловіка.
-Ти, Альфа!
-Звідки ти дізналася?-здивовано запитав той.
-Я добре вивчила запах за три роки.-усміхнулася я.
Бен забрав мене до себе додому, а ще через якийсь час я стала частиною його сім'ї.
Доречі а ось і мій образ:
Лора Брет (Борен)

Б

ен Борен

Продовження далі.....

Пожалуста, не смійтесь😓