Спалені коханням

Химерний сон

Сінтія

                                                                                                                                                                           

Наші дні

Дім був вкутаний у пітьму, немов мати ховала дитя від зла. Немов бідняк ховає останню копійку глибоко у кишені від злодія. Немов маленька дівчинка ховалась багато років назад на темному чердаку від своїх монстрів життя.
Темрява кликала. Співала чудернацьким беззвучним голосом. Протягувала до мене свої чорні як смола руки бажаючи пригорнути до себе й сховати від усього світу. Бажаючи, щоб я зникла.
Я стояла на місці оглядаючись навкруги себе й заглядаючи у темряву. Ніби у надії там щось знайти. Тихий шелест листя заставив зупинитись. Я стояла, вдихала й видихала. Чула звук биття свого серця. Стук. Стук. Стук.
Тік-тік.
Час пливе немов карамель.
Я йшла. Просто знала куди йти, мені не потрібне світло.
Пройшовши у простору кімнату дивилась на відчинені вікна, сильний вітер колихав білі фіранки. Вони звивалися немов примари майбутнього, виконуючи свій чудернацький танець. Пісня вітру заповняла кімнату. Скрізь фіранки я бачила силует дівчини яка сиділа навколішки.
Зірвавшись з місця побігла до неї відкидаючи язики білих фіранок в сторони.
Вони плутались, завивались навкруги мого тіла. Я бігла. Бігла. Бігла. Години дві я просто бігла, повернувши голову розумію, що пройшло менше ніж хвилина. Потягнувши на себе білу ширму скинула її на сторону потупивши погляд на те, що ховалось за нею. Рудоволоса дівчина із голубими як льоди очима сиділа з ніг до голови у крові. Вона така знайома. Немов я знаю її краще всіх. Вона не плакала, просто сиділа у крові поміж танцю примар.
Холодок пробігся по шкірі і я машинально зробила крок назад.
Вона.
Вона це я.
Я дивилась на себе.
Вона дивилась на себе.
Протягнувши бліду руку до мене з якої скрапувала кров вона нахилила голову.
- Тік-тік. Тік-тік. Час спливає. Гра іде.- Підвівшись на ноги вона кинулась на мене.

Відштовхнувши її, я роздивлялась по сторонах, но навколо не було нічого тільки білі фіранки які замотали нас немов у кокон.

Я дивилась на дівчину яка лежала на землі, її рука скришилась у попіл, а на обличчі була весела усмішка.
Прикривши рукою рота протяжно вдихнула:
- Я...я, ні такого не може бути. Я не хотіла завдати шкоди.