Спалені коханням

Пусти кров

Сінтія

4 роки назад

Життя всього лише гра. Істинна цінність життя - насолоджуватися грою до самого кінця.

18 Травня

Між надгробних каменів вітер кружляв одиноке листя. Люди обступили яму слухаючи нудну та довгу проповідь священика. Змахнувши з щоки одиноку сльозу, Сінтія відійшла в тінь дерева натягуючи край чорного капелюха на очі. Голубий погляд очей спостерігав. Аналізував. Розвернувшись на каблуках, уста розтягнулись в посмішці, а від смутку не залишилося й сліду. Глухий удар землі по дерев'яній кришці гробу заглушив всі звуки в її вухах. Момент. І я пішла геть з похорону батька.
Момент. Час змін.
Дістаючи з кишені піджака металічний портсигар, витягнула з нього сигарету прикурюючи її між червоними губами. Їдкий дим заповнив легені, залишаючи на язиці приємний вишневий присмак. Випускаючи хмарку диму, сіла в срібний мазераті заводячи гучний двигун. Вулиці Палермо були заповнені людьми які насолоджувались теплим сонцем. Діти обступили рожевий фургончик із морозивом чекаючи свою частину насолоди. Насолода. Що це?
Для багатьох людей насолода асоціюється із палким сексом, зустрічі із друзями, травою, алкоголем, а для таких як діти це просте шоколадне морозиво із шоколадною крихтою, пекучим літнім днем.
Варіантів насолоди є неймовірно багато. Який виберете ви?
Не дивіться лишень навколо себе, не шукайте тією насолоди поряд. Пориньте глибше. Не соромтесь насолоди якою вона не була б. Отримайте її та напийтесь нею сповна. Пориньте в неї із головою.
Біль. Влада. Кровопролиття. Крики. Страх.
Чи може це стати насолодою?
Жорстокість, має право бути насолодою?
В радості та в кожній насолоді є доля жорстокості.
Хіба ні?
Стільки питань поринають в її голову, що вона просто не встигає дати відповідь на все. Можливо сьогодні день не для питань. Можливо ці питання не мають відповіді. Можливо. Можливо. Можливо. Жахлива кількість "можливо" і нічого цінного.
Важливо лишень те, що сьогоднішній день став початком кінця. Солодкого, тягучого кінця.
Чому всі так жахаються кінця якщо він може стати початком чогось нового?
Ще одне питання до людства. Яке Сінтія обдумає пізніше.

Виїхавши на доріжку, припаркувала машину біля високого дому із білими колонами виходячи із авто дивилася на сад із фонтаном. Фігура у фонтані являла собою статую батька у весь ріст дзюрчала. Егоїстичний виродок. Обдивляючись територію, вона зупинила свій погляд на будиночку із садовими інструментами, рішуче направляючись до нього увійшла всередину оглядаючи стіні які були забиті знаряддям праці. Дістаючи зі стіни одну із сокир, перекинула з руки в руку звішуючи масу.
Застрибнувши на бортики фонтану цокнула каблуками об граніт, стискаючи руку з сокирою до білих кісточок окинула поглядом статую. Тишу перервав гуркіт удару заліза о золотистий граніт. Осколки статуї розлітались у різні сторони, відблискуючи від сонця. Удари були сильні та жорстокі, наповнені агресією та бажанням помститись. Знищити все чим батько так гордився, заплямити його репутацію і розірвати все те що він кохав на дрібні кусочки, через те, що він це робив з іншими. Зі мною.
Капелюх давно злетів із голови, чорний костюм промок від бризів води яку розбивали рештки статуї. Завдаючи ударів, СІнтія розірвалася божевільним сміхом, заставляючи птахів злетіти у небо порхаючи голосно своїми крилами. Опускаючи руку із сокирою, вона підняла голову до неба сміючись. Насміхаючись з батька.
Насміхаючись із того хто був глибоко в пеклі.
Насміхалась із такого іронічного моменту.
- Сінтія, навіщо ти це зробила?- кричала біжучи в сторону фонтана заплакана сестра.