Оповідання

Кульбабкове поле

Невеликому участку землі, вщент усіяному кульбабками, Вайлет дала назву "Кульбабкове поле". Мабуть, про це місце вона дізналася ледь не відтоді як почала ходити. Квітки з яскравими жовтими голівками нагадували їй маленькі сонечка, такі яскраві та теплі. Вони зігрівали її більше ніж те, котре знаходилося на небі. "Кульбабкове поле"- це місце неймовірної краси. Воно назавжди залишило свій слід в пам'яті Вайлет...
Кульбаба, для дівчини, прекрасна квітка, яку вона обожнювала більше всих. Любов до цих рослин в неї проявилася в зовсім юному віці. Тоді мама водила її на "Кульбабкове поле" і вчила плести віночки, які дівчинка одягала на голову й не знімала до кінця дня. А найважчим було викинути вже повністю зів'ялу саморобну прикрасу. Настільки вона їх любила.
***
-Мамо, дивись скільки я віночків зробила!- радісно викрикує дівчинка, біжучи до своєї мами.Наблизившись до неї вона простягає жінці п'ять віночків і з посмішкою дивиться в голубі, материні очі, що випромінюють тепло та радість.
***
Такі моменти Вайлет зберегла в своїй пам'яті й іноді з посмішкою згадує їх, мов інше життя, те, що вже пройшло і, що не повернути. Вони приносять їй теплу згадку про минуле, яке, на жаль, не повернеш.
Теплі сонячні промені огортають "Кульбабкове поле" на якому лежить вже дев'ятирічна дівчинка. Вона обережно торкається до однієї з кульбаб та намагається роздивитися рослину, що так її приваблює. Ця квітка нічим виділяється, але є в ній щось, що примушує Вайлет не відриваючи погляду голубих, як у мами, очей уважно вивчати кожну її деталь.
Іноді видавався такий момент, коли сюди, на "Кульбабкове поле",приходила якась людина чи дитина, але вони чомусь довго тут не затримувались. Звичайно, їм було цікавіше сходити до ботанічного саду, де було багато різних квітів.
Це місце здається Вайлет чарівним. Тут можна помріяти над тим, що в дорослому віці здаватиметься дурницею. Наприклад, про замок, в якому будуть жити всі люди.В уяві дівчинки, він буде великим, розділеним на частини, а на його верхівці буде майоріти прапор з зображенням кульбабки. Ще одна мрія- літній теплий дощик, що може обмочити сарафан, за який потім насварить мама, але хто про це думає? Після нього можна підти з батьками до лісу, назбирати купу білих грибів, а потім сидіти за столом на вулиці та насолоджуватися грибним супом. Ці мрії такі дитячі, але такі щирі. Ще багато про що можна помріяти:казочку від мами, теплі обійми друзів, м'якенького кота, якого так хотілося, що ти годинами молиш про нього батьків, і коли нарешті вони погоджуються, то радості немає меж, хочеться обійняти все і всіх.
***
Вайлет вже виповнилося одинадцять років. Її каштанове волосся, що раніше було довгим, стало коротшим, а зріст більшим, але любов до місця, яке вона маленькою назвала "Кульбабковим полем", не пройшла, якщо бути точнішим, то стала ще міцнішою. Вона досі приходить на своє улюблене місце, та тепер вже не мріяти, а просто посидіти. Дівчинку вабить це місце. Воно дає їй спокій та внутрішню рівновагу. На "Кульбабковому полі" завжди тихо, тож можна подумати про щось своє, щось дивне, не зрозуміле іншим.
Вайлет думає про природу, котра з самого дитинства чарує її своєю красою. Наприклад, зелені листочки на деревах. Вони абсолютно відмінні, не схожі один на одного. В цьому полягає їхня чарівність. А пелюстки квітів. Вони відмінні своєю неповторною формою та кольором. Кожна дрібничка, на планеті, індивідуальна. Немає нічого абсолютно однакового, є тільки схожість. Схожі дрібниці у одної великої речі
На думку Вайлет, індивідуальність- це чудово. Бути індивідуальним- бути не таким як хтось. В цьому полягає цікавість до чогось або когось. Кожна деталька нашої великої планети, під назвою "Земля", абсолютно відмінна від іншої, на перший погляд такої ж. Неповторність та індивідуальність усього, що можна побачити в природі, здаються дівчинці тим, без чого неможна уявити життя. Без них все буде не таким. Який сенс від того, що все і всі будуть абсолютно однакові? Від них не буде віяти цікавістю або ж особливістю. Ідентичне, на думку Вайлет, це щось не дуже цікаве, те, що має сотню, а то й більше, копій, але без цього не можна обійтися в деяких моментах. Наприклад, у виробництві речей, де потрібно, щоб кожна була ідентичною, такою ж як попередня.
Дівчинка відривається від споглядання кульбабок, виходить зі своїх думок та привстає з м'якої зеленої трави. Травинки приємно її лоскочуть, а комахи, такі як сонечка та метелики, сідають або ж повзають по ногам та рукам Вайлет. Хтось міг би сказати щось по типу "Як можна це терпіти" або "Змахни їх з себе. Вони ж бридкі" та дівчинці буде абсолютно всеодно на слова тих людей. Їй подобається все зроблене природою. Для дівчини воно неповторне, індивідуальне.
Вайлет підставляє своє обличчя до яскравої кулі-сонця, дозволяючи йому своїми промінцями доторкнутися до її шкіри. Воно дає дівчинці відчути теплоту. Його доторки ніжні, немов обійми рідних та друзів. Сонячні промінці обережно, ніби боячись нашкодити, торкаються ще по дитячому пухкеньких щік та акуратного носа дівчинки, а потім плавно охоплюють інші частини обличчя. Вони плутаються в прядках каштанового волосся, дозволяючи відчути його господарці щось близьке до відчуття маминих доторків, таких ніжних та неповторних, які не можна зрівняти нізчим іншим. Сонячні промені можуть дати тепло, але своє, зовсім не схоже на те тепло, що відчуваєш від людей. Його нізчим не можна порівняти та нічим замінити.
Наприклад, тепло, що відчуваєш від подяки того, кому допоміг не через те, що так потрібно, а просто-так, без ніякої вигоди для себе. Це набагато приємніше, ніж допомогти для того, щоб щось отримати. Щаслива посмішка перехожого, в якого сьогодні видався гарний день, або дитини, якій подарували квітку чи якусь іншу дрібницю, вона теж дарує тепло. Щирі радісні почуття, завжди зігрівають, дають внутрішній комфорт, щастя. І ще одне, що дарує тепло-обійми. Вони можуть зігріти та підтримати у важку хвилину. Обійми можуть допомогти в той момент, коли здається, що все настільки погано, що виходу нема, в той момент, коли руки опускаються і здається, що ніщо не зможе допомогти. В кожного свої способи отримання тепла. В когось це розмова з дорогою або близкою людиною за чашкою якогось напитку, в когось прогулянка з другом або домашнім улюбленцем, а в когось це посиділки за переглядом якогось фільму, коли, не діждавшись кінця, твоя друга половинка засинає твоєму на плечі і ти обережно, щоб її не розбудити, відносиш її на ліжко та вкриваєш теплим покривалом або кладеш її голову на подушку, яка перша попадається під руку та вкутуєш своїм улюбленим пледом.
Вайлет встає з трави та швидко біжить в напрямку до свого будинку. Їй раптом дуже захотілося зробити те, що через декілька років зможе нагадати їй про існування "Кульбабкового поля". Дівчинка дуже хоче залишити для себе, в далекому майбутньому, хоч якусь згадку про минуле, про ці часи, коли вона може приходити на своє улюблене місце та думати над усім про що хоче.
Через декілька хвилин Вайлет повертається на своє колишнє місце з фіолетовим пледом, блокнотом та пеналом заповненим кольоровими олівцями. Дівчинка вмощується на траві, дістає все потрібне для малювання і починає роботу.
На білосніжному листі паперу з'являється жовте коло-кульбабка та зелена паличка-стебло. Згодом біля квітки з'являються ще багато схожих, а потім, на завершення, додається зелень з промальованими травинками та голубе небо на верхній частині листа.
Вайлет з посмішкою розглядає свій шедевр, а потім розстеляє плед, що дала їй мама, та лягає на нього. Вона розглядає пухнасті білі хмаринки, що схожі на пухнастих баранців. Вони вільно пливуть по безкрайому голубому небу. Кожна хмаринка має свою форму, одна не схожа на іншу. Їхня неповторність та відмінність приковують погляд, зацікавлюють до їхнього огляду. Вони немов шматочки вати з'єднуються в одну, а деякі, великі хмаринки, розпливаються, діляться на частинки. Найцікавішим в розгляданні хмарок для Вайлет є гра, в яку вона раніше часто грала з батьками. Її сенс полягає в тому, щоб придумати на що схожа хмаринка. Дівчинка уважно розглядає один з "небесних шматочоків вати" та про себе відмічає, що він схожий на сонях, наступний чимось подібний на кота, а он той, що не підплив досить близько, точна копія кульбабки. Вайлет уважніше придивляється до хмаринки, яка здається їй найособливішою між усих, та чує, що її кличе мама.
Дівчинка встає з фіолетового пледу, збирає свої речі та, кинувши ще один погляд на особливу хмаринку, йде з "Кульбабкового поля", яке, не дивлячись на пройдені роки, так і залишилося її улюбленим місцем.
***
Вже доросла Вайлет тримає в своїх руках малюнок, той самий, який вона намалювала в один з днів проведених на "Кульбабковому полі". Жінка вже давно забула про своє улюблене місце. В неї вже давно з'явилася родина та ще безліч різних життєвих клопотів. Вайлет і не згадала б про місце, де провела більшу частину свого дитинства, якби не малюнок, що знайшовся в процесі прибирання: на білосніжному листі паперу були намальовані кульбабки. Квіти змусили Вайлет згадати те, про що вона вже давно забула.Ця згадка була найголовнішою. Жінка дала собі обіцянку, що обов'язково покаже своїй донці місце свого дитинства. Вона вважала цю дію правильною та потрібною для п'ятирічної Камілли.
***
-Мамо, дивись скільки я віночків зробила!-радісно викрикує дівчинка, біжучи до своєї мами. Наблизившись до неї вона простягає жінці п'ять віночків і з посмішкою дивиться в голубі, материні очі, що випромінюють тепло та радість.
Вайлет пам'ятає, як вона, будучи такого ж віку як і Камілла, такіж слова говорила своїй мамі.
Жінка вірить в те, що "Кульбабкове поле"- це чарівне місце, місце де зростала та розумнішала вона, а тепер і її донька.