(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 20

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 20

------------------------------------------------------------------
***
Сонце - це провідник у краще і щасливе життя! Тільки ось... сам ти його не знайдеш. Ти повинен хутчіш взяти за руку людину, яка проведе тебе до світла!
***
------------------------------------------------------------------
Поступово сонце почало освітлювати асфальт та поліклініку. Лікарі і пацієнти ходили одне за одним, бажаючи ковтнути чогось прохолодного і освіжаючого. Зазвичай у цей час більшість працівників мали обід, тому вони кидали всі свої справи і хутчіш відправлялися до приміщення на ймення "Бар". Річард тягнув за собою Чарлі, неначе малу дитину, яка не бажала кудись іти.
- Та годі пручатися, Чарлі! Кажу ж, буде весело! - промовив Річард.
Чарлі поглянув на нього, як на психа! Цей ненормальний буквально п'ять хвилин тому очікував якогось випадкового лікаря ззаду будівлі, яка вела до "Бару". Пізніше він аргументував той факт, що без спеціального пропуску їх не пропустять. Опісля, коли такий випадковий нещасний йому попався під руку, відгамселив його, відібравши в нього пропуск з абсолютно спокійним виразом на обличчі. І врешті він потім усміхнувся людині, яка щойно втратила свідомість від його несподіваної атаки, і промовив: "Дякую за послугу, містере! Ви нам дуже допомогли." А тепер він веде Чарлі за собою зі ще більш широкою усмішкою на лиці!
"Псих! Він точно псих!" - подумав Чарлі
- Ти нормальний!? - після своїх недовготривалих роздумів відповів Чарлі. - Ти щойно покалічив людину! А тепер питаєш мене, чому я пручаюсь!? Чорт забирай, ти зараз це серйозно?
Річард лише закотив на це очі.
- Ой, та перестань: нічого з ним жахливого не трапилося. Я ж не вбив його, а просто відправив на тимчасовий сон, а, якщо ти так за нього хвилюєшся, то май на увазі, що на нього ще точно хтось натрапить і надасть першу медичну допомогу! - він захихотів. - Але ж весело, погодься?
- Придурок!
- А, що ти пропонуєш? - Річард відпустив Чарлі, поглянувши у його бік. - Ввічливо запитати, а чи не могли б вони надати нам на хвилинку свій пропуск, щоб ми могли якось туди потрапити і щось вивідати? - він невинно покліпав очима, немов закохана дівчина.
- Придурок! - знову повторив Чарлі. - Я спілкуюся з психом! Люди, допоможіть - тут ненормальний! - тепер весело стало Чарлі.
Річард клацнув зубам так, щоб це почув Чарлі.
- О Боже, я образив самого психа! Ти ж не вб'єш мене, правда?
- Вбив би, якби міг! Та ти мені ще потрібний живий, покидьку!
Вони обидва розсміялися. Принаймні хоч щось зараз відбувається хороше. До того ж Чарлі став свідком того, як Річард усміхається від жарту, будучи завжди похмурим і серйозним. Дивний він: ще й ледь не відправив на той світ безневинну людину.
- Ну, годі вже, - його веселий тон змінився на звичайний для нього.
- А що таке?
- Ми сюди прийшли не розважатися. Чи ти забув?
- Ах, так, вибач. Просто... коли я востаннє так сміявся?
Річард зупинився.
- Я ж казав, - пасма його волосся почали рухатися в такт із вітром: - годі вже опікувати Едварда - він не дитина. Ти його друг - це чудово. Підтримуй його, а не будь його нянькою.
- Може, ти й маєш рацію.
Річард усміхнувся.
- Звісно, що маю! А тепер ходімо.
І з цими словами він відчинив двері каштанового відтінку бару.
Приміщення було доволі непоганим, хоча на бар не було схожим - тут радше була їдальня для в'язнів, оскільки можна було помітити великі столи, розміщені в ряд, барну стійку і контейнери для видачі їжі. Більше нічого особливого: навіть стіни були пофарбовані дешевою білою фарбою, яка вже помітно облазила.
Річард простягнув свою картку до механічної коробки і та радо сповістила, що доступ наданий. Вони зробили ще декілька кроків й одразу вибрали перший кращий столик у центрі приміщення. Потім Чарлі підійшов до барної стійки, замовивши дві склянки міцного віскі. У цей час Річард курив, струсуючи попіл до попільнички, яка стояла на столі.
- Я замовив нам віскі, ти не проти? - промовив Чарлі, сівши напроти Річарда.
- Ні, все одно їсти нічого не планували, - промовив він з ноткою байдужості.
- І? Яка наша ціль, перебуваючи тут?
Річард вмить повесілішав.
- Тут снідають і випивають тільки лікарі. Може, хтось щось знає і міг би випадково ляпнути своєму співрозмовнику?
- Тобто гарантії того, що ми щось таки довідаємося, немає, так?
- Ну, надія помирає останньою...
- Скажи це тоді, коли вмиратимеш.
- Чого б це? - здивовано запитав Річард.
- Та так... Нічого особливого, - відповів Чарлі саме в той час, коли до них підійшов офіціант і поклав на стіл дві прохолодні склянки спиртного. Обоє зробили перший ковток.
- Непогано: я думав, що це - дешевий алкоголь.
- Дешевого алкоголю не буває, - фиркнув Чарлі, продовжуючи: - Або зроблений на хімії, або справжнє.
- Або домашнє, - додав Річард.
- Або домашнє... - пробурмотів собі під ніс Чарлі.
Більше в них не було тем для розмови - вони просто випивали прохолодний віскі, кидаючи свій погляд на оточуючих.
Чарлі було доволі складно бути поряд із Річардом... Він не розумів його, але, начебто відчував певний зв'язок із Едвардом. Якщо ж його друга мучили спогади минулого, то його - сьогоденні. Від цих думок Чарлі почав нервово погойдуватися на кріслі, прикувавши свій погляд на понівечену стелю. Річард, певна річ, це помітив.
- Що це з тобою? - поцікавився він, а потім продовжив: - Ти до сих пір дратуєшся через мою сьогоднішню витівку?
- Ні, справа не в цьому.
- А в чому ж тоді? - тепер йому стало по-справжньому цікава причина поведінки його колеги.
- Справа у тобі.
Чарлі гадав, що вираз обличчя Річарда буде приголомшливим, ба навіть дивакуватим, але в нього навіть віко не сіпнулося. Він дивився на нього, не відриваючи свого наполегливого і зосередженого погляду, ніби говорив, що б той продовжував свій діалог.
- Знаєш, я впевнений, що ти ведеш цю справу не заради себе - прагнеш докопатися до правди, бо є той, хто для тебе є рідним.
Річард продовжував сидіти нерухомо.
- Що ти маєш на увазі?
- Це складно пояснити, але я чудово бачу, що ти стараєшся задля людини, чиє життя важливіше, ніж твоє.
- Помовч.
Чарлі зітхнув.
- Я розумію, що тобі це складно прийняти, - не переставав вгавати Чарлі. - Але... - він хотів закінчити свою думку, проте Річард боляче зачепив його ногу, від чого Чарлі помітно зашипів, а його погляд ковзнув на задню частину приміщення, де він помітив, як хтось до них наближається. Тоді він збагнув, що Річард припинив його слухати ще тоді, коли він завів цю розмову. Свою увагу зосередив на чоловікові, який вже був поряд їхнього столика.
- Доброго дня, панове! - привітався він ввічливо.
- Щось трапилося?
- Ні, ні, - почав він розмахувати руками в різні сторони. - Я тут, бо ви мене зацікавили.
- Ми? - Річард насторожено поглянув у вічі чоловіка.
- Ви нічого не подумайте - я не з поганого наміру, проте кожний день бачу тут людей у халатах, знаючи їх, але вас бачу вперше. Ви хто такі? - тепер насторожився і він.
- Ви теж не подумайте, - підключився Чарлі: - ми тут, щоб перекусити, як і ви. Нас запросили, тому ми не чужинці.
Незнайомець ще раз скоса поглянув на них, а опісля його ворожість до них змінилися на безтурботну усмішку.
- Чого ж ви одразу не сказали? А я подумав, що ви одні з тих журналістів.
- Журналістів? - перепитав Річард.
- О, так, ці бісові кретини! Завжди намагаються пхати свого носа туди, куди не потрібно!
- Така в них робота: що тут вдієш?
- Ваша рація, - він зупинився, хотівши назвати ім'я протилежного співрозмовника, але зупинився. Річард все одразу зрозумів і повів розмову далі.
- Його звати Чарлі, а мене - Річард, - відповів він, кинувши оком на чоловіка.
- Нік, мене звати Нік, - вловивши його погляд, також відповів він.
- Що ж, а ми можемо дечим поцікавитися?
- Так, звісно, що вас цікавить?
- Чому ж сюди навідуються журналісти? Здається, ця лікарня доволі звична на вигляд.
- Ну, щорічно тут проводиться зустріч, де збираються всі лікарі за різними категоріями спеціальності, а, якщо бути точнішим - це бал.
- Бал? А я думав, що таке тільки в книгах буває, - перервав його Чарлі.
- Так, бал, але він незвичайний, - продовжив Нік. - Адже ми маємо можливість повернутися в минулі часи... Чоловіки вдягаються у вишукані костюми, а жінки радіють від того, що можуть одягнути пишне плаття. А головна особливість полягає в тому, що це стається лише раз на рік.
- А, яка мета цієї події?
Нік замовк, поглянувши недовірливо.
- А ви точно не журналісти? Бо розпитуюєте про це занадто настирливо.
- А чому ви тоді розповідаєте нам про це? - пішов у наступ Річард.
Нік похнюпився, а на його щоках ледь помітно виступив рум'янець.
- Мені ні з ким поговорити. До того ж туди запрошують лише лікарів за пропуском, якого у вас немає. Навіть сюди ви би не потрапили, оскільки він тут також потрібний.
Обоє усміхнулися.
- Так, звісно, ви маєте рацію. Нас сюди давній товариш провів, пропустивши нас, а сам пішов по справах. Скоро мав би повернутися.
- Отож-бо!
- Ну, ми принаймні можемо поцікавитися, коли він буде?
Нік розсміявся.
- Не знаю, для чого вам це, але подія має відбутися через тиждень у цей же час.
- Он як, - задоволено відповів Річард. - Дозвольте нам пригостити вас, щоб відзначити наше знайомство.
- Вельми дякую, але мені час вже йти.
На цій ноті Нік попрощався, поспішаючи до виходу.
- Мабуть, його обід вже закінчено, - влучно сказав Чарлі.
- Мабуть. Але тепер ми знаємо, що робитимемо далі.
- Ти хочеш туди потрапити?
- Звичайно! Не хвилюйся, ми всі разом щось придумаємо.
Чарлі не став з ним сперечатись - він чудово розумів, що, якщо цей псих за щось береться, то дійде до кінця!
- Ну, тоді ходімо. Довго тут затримуватися не можна.
- Так, маєш рацію. Цей Нік... його було досить легко обдурити.
У відповідь Чарлі кинув йому легеньку усмішку, а, коли обидва опинились на виході, він перепитав, чи чув Річард те, що говорив Чарлі до знайомства з Ніком.
- Чув. Я ж перепитував про тебе це, чи ти забув?
- Ні, але далі ти мене не слухав.
Річард замислився.
- Якщо ти обіцяєш про це нікому не розповідати...
- Даю слово.
- Так. Я просто скажу, що ти до біса здогадливий.
- Ні, просто непогано розуміюся на людях.
Хоча Чарлі ще не повністю довіряв Річарду, але знав, що він єдиний, хто наблизився до його душі; принаймні на один великий крок. І зумів дізнатися про те, що ніхто про нього не здогадувався.