Віра

~ 1 ~

***

   "Віроні'к, сонечко, я вже йду! Не забудь замкнути двері перед виходом!" - наставляла мати недолугого сина.

   А він як завжди: запустив в одне вухо, спробував змусити звивини мозку не забути про двері вкотре та й випустив з другого, і все це не припиняючи начищати свої білі зубки перед дзеркалом. Просто диво, що до них ще ніколи не забирався злодій, адже і брати було що, і можливостей достатньо.

   Молодий чоловік, а хлопцем в свої то 31 він називатися відмовився навідріз, одягнувши пальто і взявши сумку, грюкнув дверима і попрямував на роботу. Блін, тільки у маршрутці він згадав. Двері! Одіяло! Вікно! Але повертатися - погана прикмета, а горбатого лише одне місце може виправити. Змирившись, спокійно доїхав до офісу, де його зустрів черговий день, чергове пекло. Ні, по правді кажучи, порівнюючи свою роботу з підземним царством він перебільшував, адже порівняно з багатьма - йому дуже пощастило. Просто ще в юності він прищепив собі звичку: рівнятись треба на краще, а не навпаки. Хоча, цілком імовірно, зіграла звичайна людська жадібність, лінь і ще якась "гарна" якість - людям завжди мало, вони прагнуть мати те, чого в них немає, але є в інших (навіть якщо воно їм нафіг не потрібне), а головне - мати все, при цьому нічого не роблячи. Так, саме так! Нік не був настільки наївним і жадібним (за його мірками, звісно), він не прагнув мати золоті гори і гарем, та й добре розуміє, що без праці й удачі досягти успіху в будь-якому починанні - провальна справа! Однак, якщо витрачені сили на досягнення мети залежать тільки від вас самих, то удача - дама з характером і часто-густо характером паршивим! Ось як досягти головної мети життя, як йому стати щасливим у таке складне століття і з таким специфічним тілом? Як справлятися з усією цією свободою вибору? Спочатку непогано було б заспокоїтися, перестати нити і скаржитися самому собі..., але не доля.

***

   — Вірунчик! Не мостись за стіл, містер Яннос у себе знову збори затіяв! - повідомила м'яким голосом жінка у приймальні.

   — Місіс Анно, скільки можна? - якось мляво, без частки надії запитав Віронік, адже вже безліч разів просив себе так не називати.

— Ти ж розумієш, що Віронунчик якось не дуже звучить, - чоловікові тільки й лишилося що закатати очі. - Крихітко, ти єдина втіха для цієї старої жінки, не гнівайся!