Стожари влаштували танці

Забрати та подарувати

Матерія її сукні була прекрасною на дотик. Ще прекраснішим було торкатись її м'якої шкіри, звільняючи її тіло від цієї ж сукні. Кожного разу, коли я бачу ці візерунки на блакитній тканині, цей атласний поділ, що приховує її ніжки, цей виріз, через який видно сухір'я її родимок... я відчуваю, неначе помираю, втрачаю сили, а потім знову народжуюсь. Зазвичай, коли вона дивиться на мене, її тонкі світлі бровки підіймаються вгору, білі зуби засліплюють мене, а очі палахкотять грайливими вогниками. Вона підбігає до мене і починає торохкотіти своїм ласкавим голосочком, розповідаючи про все на світі, а потім соромиться цього і просить, аби вже і я нарешті щось розповів. Така радісна і щира, справжня правителька держави, завжди вірна своєму народові.
Коли ми бачились у палаці, чи в саду, чи в її покоях, вона тулилась і всіма способами намагалась торкатись мене: чи то руками, чи то плечем, головою, або ж губами. Я завжди був тільки за, сам обіймаючи її за тонкий стан. Вона така крихка, тендітна і ніжна, її легко розчулити і при найменшій невдачі вона плаче. Та вона ніколи не здається. Вся заплакана, вона встане і продовжить боротись. Вона слухає свій народ, вона слухає своїх батьків, вона слухає мене. Більше того, вона вміє чути. Будь-хто може знайти прихисток у її тендітних руках. І як же мені пощастило бути завжди першим у черзі.
Пам'ятаю, одного разу я був розчарований, що мені піддались в бою. Я складав іспит у найелітнішу академію в Королівстві, але мій останній опонент виявився занадто сильним. Я знав, що програю, та меча не опускав. І тоді він дав нанести йому переможний удар. Я був злий і в розпачі, адже який я воїн після цього?
Вона відразу помітила смуток в моїх очах. Не знаю, як їй це вдалось, та я, завжди такий закритий в собі і таємничий, розповів їй всі свої почуття до дрібниць, і навіть пустив слізку... Вона сказала тоді, що це справді паскудно. Що це безчесно і я вийшов в цій історії справжнім невдахою. Але додала, що той чоловік не мав права красти в мене честь. Вона запропонувала мені скористатись можливістю вчитись у тій академії, та сказала, що винагородить, якщо буду хорошим хлопчиком. І через кілька місяців вона привела того чоловіка, аби я з ним зійшовся у битві за власну честь... Це була найсолодша перемога у моєму житті, присягаюсь.
Вона має неймовірне вміння розв'язувати конфлікти. Тому її і вважають найдипломатичнішою правителькою в історії Королівства.

І ось я бачу ці очі, сповнені журби. Вона підходить до мене, з моїм мечем в руках. Сіра, темна кімната похитується з боку в бік. Певне, ми на кораблі.
Все інакше, абсолютно не так, як зазвичай. Чому все навколо таке похмуре? Де її посмішка? І чому я не можу протягнути руки та обійняти її?
Намагаюсь поворушити руками, та виявляю, що вони в кайданах, прикріплених до стіни позаду.
Вона зупинилась. Її сірі очі наповнились незвичною блакиттю. Губа тремтить, та вона з усіх сил намагається вгамувати її. Ох, Лілі, мене ти не проведеш. Я бачу тебе майже наскрізь.
- Ти знаєш, що я не можу це так залишити. - майже пошепки промовляє вона до мене, нещасно зазираючи в глибину моїх очей.
Вона проводить рукою по моїм грудям. Ті печуть, адже свіжі рани ще не загоїлись. Моя сорочка роздерта, брудна. Я повільно згадую, де я, і що трапилось.
- Ти був близький до перемоги. Але вони мали перевагу. - вона підходить ближче, ніби обіймає мене, та не наближається впритул. Такі холодні обійми я переживаю вперше, - Це не твоя провина, Дереку. - вичавлює з себе посмішку, але та виглядає занадто жалісливо.
Я бився проти наших ворогів, аби врятувати полонених. Я поставив свою свободу. Якщо б я переміг, вони мали віддати наших людей, а коли б програв - мусив стати їхнім рабом. І я зазнав поразки. Мені причулось, ніби Лілі вигукує моє ім'я, я відволікся, і не помітив меча під ребром. Так я програв свою волю.
- Я не можу витягнути тебе звідси. - вона збиралась пояснити, та я захитав головою.
- Не можеш, це позбавить мене честі. Я програв у чесному поєдинку, втекти зараз - стати безчесним паскудником.
Мене везуть в Імперію - державу, з якою у моєї вітчизни зараз війна. Напевне, вони зроблять мене своїм воїном. Це ж треба, найкращий вояка Сполученого Королівства став на бік Великої Імперії.
Я гмикнув. Яка ж безвихідь.
- Дереку, я не можу врятувати тебе. - вона зробила павзу, зважуючи слова, - Але я й не можу дозволити тобі опинитись у рядах Імперії. Ти сильний, один із найсильніших. Ти будеш загрозою для Королівства. - королева видушувала ці слова з величезними стражданнями. Я бачив, як вона вагається. Звісно, її серденько не витримує такого. Певне, вона зараз думає щось на кшталт: «А може і мені втратити честь? Якщо я зраджу свій народ, ми зможемо обоє втекти від цього світу кудись далеко, і жити як двоє нечесних паскудників. Зате разом.» Та це обмежиться думками, вона ніколи не зрадить свій трон. Така вже вона є, вірніша своїй державі, аніж своєму обраному. За це я її і покохав.
- Ліліанно. Мила моя, кохання моє, послухай. - я спробував пірнути у її очі якомога глибше, - Ти - моя королева. Що я сказав тобі, коли ти посвячувала мене у воїни?
Вона глибоко вдихнула, тремтячи. Я помітив блиск у її очах.
- Мій меч, моя честь, моє життя належать тобі. Зроби це. Заради Королівства. Заради мене. - мої очі почали мокріти, і я щиро всміхнувся. Як же мені пощастило зустріти цю неймовірну дівчину.
Лілі витерла очі рукою, і ще раз поглянувши мені у віччі, припала до моїх губ. Її ліва рука пірнула в моє волосся і легенько стиснула його, коли її вологі вуста пристрасно впивались у мої. Ніжно і впевнено вона цілувала мене і не давала навіть вільно вдихнути.
А тоді правою рукою ввела лезо мого меча в моє тіло. Прямісінько в серце. Завжди вона чітко влучувала в нього. Ще з самого нашого знайомства.
Лілі відсторонилась. Все навколо потьмяніло, дихати стало важко, і я відчував тільки дві речі: гострий біль в грудях та вологість на моїх губах. Останнє, що я побачив - струмок сліз на її м'якенькій щічці. Я всміхнувся.
Так, я найщасливіший. Вона зробила мене таким. І я помираю щасливим.
Дякую, Лілі. Я кохаю тебе.