Стожари влаштували танці

Отримати та віддати

Постріли лунають звідусіль. Над головою час від часу зі свистом пролітають, здається, балістичні ракети. Ноги в багні, десь у сусідніх окопах іноді човгають чиїсь чобітки.
Поряд з кулеметника обстрілює ворогів «Торнадо»(наш побратим, таке призвісько йому дали за ту пристрасть, котру він випромінює, знаходячись біля кулеметників, та й стріляючи з них). Скоро сутінки, чергові години без світла, та з яскравою надією на ранок. Стріляю по цілям. Один, два, три і чотири, сподіваюсь, трьохсоті. П'ять, шість, сім, о, навіть вісім! Які ж вони неповороткі, страхіття.
Спускаюсь в окоп, аби змінити магазини. Залишилось небагато, надіюсь, вистоїмо. Піднімаю голову, аби глянути, як вона.
Сильні руки стискають зброю, її тіло рухається з віддачею, а з-під шолому ріже повітря грізний погляд. Вона така міцна, висока і вродлива. Її вага, певне, десь вдвічі більша за мою. Світлі пасма волосся понівечені, кінчики посічені, не миті вже кілька тижнів. А колись воно було в неї таким доглянутим, аж засліплювало.
Вона відчуває мій погляд і відволікається на мить. Світло-блакитні очі з цікавістю заглядають у мої, карі, а її брови зводяться, створюючи зморшки. Цим погладом вона питає: «Що трапилось?».
Я хитаю головою, відповідаючи: «Нічого».
Швиденько вертаюсь у попередню позицію та продовжую обстрілювати «ходунів».
Нарешті, тиша. Хвиля «зомбі» відбита, тож можна перепочити.
Рушаємо у табір, аби перекусити.
Нам видають консерви. Сідаємо біля окопу, вже не в змозі стримувати голод.
Все з'їдаємо мовчки, іноді плямкаючи коричневою масою. Їжа не смачна, проте й не противна. Та й тут не повередуєш.
Нарешті втамувавши шлунок, я заговорюю до неї:
- Дор, ти пам'ятаєш, коли ми вперше їли те, що не смакує, але що треба? - примружуюсь і мимоволі підсуваюсь ближче.
- Гмм... - протягує вона. Мені завжди подобалось те, як вона думає, це її гмикання. Іноді вона ще чухає своє підборіддя. - Коли твоя матір на родинній вечері змушувала їсти рагу - не рахується? Ба ні, то ж тільки ти не хотіла його їсти. - Дор посміхається, явно кепкуючи з мене.
- Припини! І взагалі, це не так давно було. Згадуй часи нашого студенства, коли ми тільки познайомились.
- Аа, коли я витягнула тебе на ночівлю в ліс? - дівчина починає гиготіти, - Вечір, вже сутеніє, і після кількох годин на галявинці, що далеко від людей, та моєї гри на гітарі ми зголодніли. Я полізла в сумку, а їжі нема! - я всміхаюсь, але намагаюсь здатись ображеною. Це ж через її необачність ми мусили викручуватись! - Тож ми пішли шукати гриби в лісі. Пам'ятаю, як ти кривилась, коли їла! Проте і я в захваті не була.
- Моє виття, напевне, чули у найближчому селі. - вже не в змозі прикидатись, сама починаю насміхатись з ситуації.
- Точно! Ти тоді вила неначе вовк. Наше щастя, що справжні вовки не вирішили, ніби це молода вовчиця потребує альфача. - вона хитро звужує очі і всміхається.
Я шкірюсь ще хитріше:
- То вони може і вирішили, але побачили, що поряд зі мною вже є альфач. - посмішка Дор розтягується ще ширше, а очі м'якнуть.
- То була чудова ніч у лісі.
Так. І це була наша перша ніч разом. Просто відчувати її сопіння за спиною було цілком достатньо для мого щастя, але вона вирішила інакше - вилізла зі спального мішка та обійняла мене з-заду, наче якусь подушку. Я гадала, що помру тієї ночі, бо моє серце дуже цілеспрямовано намагалось вискочити з грудей. Її міцні руки навколо мого стану і подих на моїй шиї перевернули мій світ. Але не з ніг на голову, а якраз у правильне положення. То був початок нашої історії.
Полегшено усміхаюсь.
Яке ж щастя, що я тоді завалила екзамен. У розпачі подалась в найближчу кофейню, та не мала достатньо грошей, тому замовила лишень водичку. Пам'ятаю, як була готова втонути у тій склянці. Але несподівано вона підсіла до мене та підсунула чашку капучино і печивко.
«Ваше обличчя заслуговує мати усмішку на собі. Сподіваюсь, ви любите каву.» - сказала вона мені тоді.
Такої добродушної людини я не зустрічала ніколи. Вона допомагала всім, хто траплявся на шляху. Не важливо, що про неї подумають чи скільки грошей вона втратить. Їй було байдуже, бо усмішки людей вона цінувала найбільше.
Ніколи не боялась підійти до людини. На відміну від мене. Тоді я була зовсім закрита у собі. Зараз все значно краще, я вмію спілкуватись з людьми. Але навіть цьому посприяла Дор.
«Дякую.» - каву я справді любила, а печиво й поготів. Я завагалась, чи приймати її доброту, проте це ж гроші, куди вона потім те капучино подіне?
Я сьорбнула напій і обпеклась, чимдуж спробувавши не показати це. Тишина здалась незручною, тож я спитала перше, що спало мені на думку: «Ви із харківського НУ імені Каразіна?» - він знаходився прямо поряд з кофейнею, і саме в нього я намагалась вступити.
«О, ні, я буду навчатись у ХНМУ. Того, що на Муратова.» - дівчина виглядала явно задоволена цим.
«Ах, а я думала ви тут бо із ХНУ, він же ж поряд, і я намагалась...» - я від невпевненості почала бубоніти нісенітниці. Усвідомивши це, змусила себе зупинитись і вдихнути повітря. - «А на кого будете вчитись?»
Білявка підперла обличчя рукою. «Я тут, бо поряд знаходиться спортзал, до якого я ходжу. А вчитимусь на стоматолога.» - вона усміхнулась на всі 32, від чого у мене самої виникло бажання посміхатись.
Це й була наша перша зустріч. Наш початок.
Я повернулась у реальність, коли Дор знову заговорила:
- А пам'ятаєш заходи сонця на даху біля залізниці? Чи пиріжки твоєї бабусі... Або сільську хату мого батька, пам'ятаєш, Єді? - Дор глянула на мене, а тоді в далечінь, ніби бачачи картинки перед очима.
- Наш рідний Харків... І що з ним зараз? - гірка реальність змусила мене скривитись.
Вона опустила погляд, але потім струснула головою та глянула знову на мене, у мої очі:
- Ще не все втрачено. Ми відбудуємо його, гарантую. - від неї завжди несло цим оптимізмом. І, чесно, вона часто рятувала мене ним.
- Твоя правда. - я ніжно всміхнулась і обійняла її.
Вона стиснула мене своїми потужними руками, і прошепотіла:
- Єді, ти ж знаєш, я так тебе~
Дор не встигла договорити, коли командир озвався десь здаля:
- Всі на позиції. Повідомили про нову хвилю.
Ми скочили в окоп і приготували все до майбутнього наступу.
Кілька ракет пролітає над головами. Небо сьогодні хмарне, а сонце вже сховалось за обрієм. Скоро ми зовсім втратимо видимість.
Тиша. А тоді голос командира з рації:
- Допомоги не буде найближчі 6 годин. Ми самі, відступати нікуди. Припасів замало, а ворожих сил багато; довго не протримаємось. Потрібно викластись на повну і стримати їх максимально. - він робить павзу. - Пишіть рідні, поки маєте кілька хвилин. Сьогодні останній вечір для більшості з нас.
Ми з Дор переглядуємось. Сумно посміхаємось одна-одній. Я беру телефон, аби записати матері відео-кружечок, а вона його нехай покаже всім іншим. Тримаю Дор за руку.
Вони вже поруч. Їх не видно, проте чути. Десь пролітає винищувач. Кулеметник стріляє. Ми теж намагаємось поцілити у цій суцільній темряві.
Вони все ближче. А в кулеметника закінчились набої.
Ми одночасно присідаємо змінювати магазини. Ворог близько, вже майже тут. Зараз доведеться влаштувати ближній бій.
У голові виринув план дій. Тому я користуюсь тишою і можливістю, та кажу:
- Зустрінемося в наступному житті, Дорогоцінна.
Вона дивиться на мене своїми ясними очима. Здавалось, вони як ліхтарі у цій темряві. Блакитні, теплі і добрі. Щирі, одним виглядом приносять мені щастя. 
Я хапаю пістолет, кинжал і гвинтівку, та вискакую з окопу в бік лісу. Дерева можуть дати хоч якусь перевагу.
Швидко рухаючись між листям і стовбурами, я стріляю. У вухах шумить, майже нічого не чутно у цій бійні. Час від часу я присідаю перепочити, іноді на мене наштовхуються вороги і в діло втручається лезо.
Я не знаю, коли мене поранили вперше, все відчувалось наче уві сні, тож рани пекли непомітно. Її біла усмішка.
Купка росіян на узліссі. Стріляю по ним, отримую кілька кулей в плече. Її очі.
Набої скінчуються, дістаю пістолет. Знаходжу чергового ворога, знешкоджую і забираю його зброю. Її шкіра і ластовиння на всьому тілі.
Іти більше не в змозі. Заповзаю кудись, відстрілююсь зі сховку. Тепло її рук, які тримають мої.
Дихати стає майже неможливо. Темрява стала ще більш чорною, але хіба таке можливо?
Я відчуваю її поряд. Завжди відчувала, навіть коли фізично вона не була зі мною.
Якщо переродження існує, тоді ми точно зустрінемось. Я знайду тебе, Дор.
Бо тільки з тобою я можу відчути щастя.
З тобою, Дорогоцінна.