Стожари влаштували танці

~(не)Змінність~

Гарно вбраний чоловік зростом, що вище середнього, впевнено крокував наповненою життям вулицею.
Його вбрання було серйозним та поважним: темний костюм із білою сорочкою, охайно попрасовані. Одяг без жодної складки, який сидів на ньому ідеально, наче той в ньому народився. Чоловік явно знав, що вбрання йому страх як пасує, адже йшов з високо піднятою головою. Його світле волосся, покрите гелем і «прилизане», аби додати ще більше виваженості, віддзеркалювало проміння весняного сонця. У піднесеному настрої, він йшов на роботу. Пішки, адже тоді стала популярною тенденція збереження природи та «зеленого» життя, тому двічі на тиждень він залишав автівку на подвір'ї власного будинку і вирушав на прогулянку до офісу.
Спокійно крокуючи вздовж тротуару, чоловік розглядав вітрини праворуч від себе. Дивився на цікаві товари, як-от нова модель його улюбленої марки годинників, книжки про фінансовий зріст, навіть натрапив на магазин коміксів, де побачив улюблену серію за часів його дитинства. Проте він миттю відвів погляд і пішов далі, вдаючи втрату інтересу, адже негоже дорослому самодостатньому чоловікові цікавитись дитячими історіями про супер-героїв.
Якщо у вітринах не було нічого цікавого, він переводив фокус на своє відображення у склі, ще раз запевнюючись, що виглядає ідеально.
Іноді він повертав голову вліво, у бік дороги. Там їздили автівки, кожна везла свого господаря по його справам. Звичайна буденність, нічого нового.
Чоловік розглядав марки машин. Отам їде дорога, нова модель, лишень кілька тижнів тому її випустили у продаж. Цікаво, що за багатій уже встиг придбати собі таку? А онде їде міні авто. Боже, і хто таке взагалі купує? Тільки два місця, ні нормального багажного відділу, ні місця для комфорту водія, ще й можна головою вдаритись, коли покидаєш автомобіль. Мотлох, ось що це.
Коли транспорт починав здаватись нудним, чоловік переводив погляд на людей, що йшли йому на зустріч. Багато людей, кожен у своїй справі. Бабуся, така стара, що вже могла б зовсім не виходити з дому; жінка та її дитина, яка огидно кричить і вимагає щось(нащо взагалі тих дітей заводити, якщо не можеш нормально виховати?); чоловік у дивному одязі, напевне якийсь обдовбаний хіппі; товстелезна жінка, що ледве рухаєтся (господи, невже так складно сісти на дієту?); занадто охайний чоловік, певне, гомик (краще б на люди взагалі не показувався, ходять тут, розмальовані та розцицьковані...); неохайна жіночка, одягнута у широчезний одяг, без макіяжу та нормальної зачіски, наче якийсь безхатько(навіть хочеться дати їй кілька доларів, аби привела себе до порядку). Дивно, невже він живе у місті переповненому фріками і неприємними людьми? Чому всі такі невпевнені, немічні і жалюгідні? Певне, через свої ненормальні погляди на життя. Який же він молодець, що зміг отак досягти верху. Він права рука боса, отримує нічогеньку зарплатню. Живе у власному будинку і ні в чому собі не відмовляє. Так, у нього нема жінки, та це через те, що в його місті просто нема тієї ідеальної. Саме тому він уже запланував подорож в італійське містечко, адже там обов'язково має знайтись та сама жінка.
І так, може він і не досяг дитячих мрій... він часто про це думає, але серйозно, кому треба ті фантазії малолітнього хлопчика? Реальність не казка, тому те все - поза її межами. Чоловік уже підходив до центральної частини міста, і скоро на його горизонті мав з'явитись парк.
Він продовжував розглядати людей. Його погляд безцеремонно оцінював кожного, адже він знав, що краще за них, тому нехай ті самі відводять очі, а він продовжить розумно вивчати їх.
Але цей його погляд ніколи не падав на жебраків, котрі все частіше траплялись на шляху, адже саме у центральному парку їх головна «точка». Він не дивився на них, бо ті могли б подумати, наче він потенційна жертва. Але крім того, йому було дуже їх шкода, тож він не насмілювався висловлювати зверхність. Вони такі немічні і слабкі, нічого не мають і живуть жахливо. Поряд з ними його тіло вкривав холодний піт, а на шкірі виступали сироти. Жебраки вселяли страх у нього.
Парк уже був зовсім близько, а поряд з ним розташовувався Старбакс - місце спочинку душі серйозного чоловіка. Він пив каву кожного ранку, наче проводив певний ритуал. Скоро у цій кофейні його почнуть впізнавати.
Усміхнений, він смикнув ручку дверей. Але та не піддалась.
Невже зачинено?
Смикнув ще раз. Справді, двері замкнуті.
Чоловік глянув на розклад роботи кофейні - починали працювати о сьомій ранку. Перевів погляд на ручний годинник - вже двадцять хвилин по восьмій! Тож чому вони зачинені?
Він постукав кілька разів, але ніхто не відреагував. Чоловік починав дратуватись. Він звів брови і набрав на телефоні номер, що був вказаний на скляних дверях.
«Доброго ранку, ви зателефонували у Старбакс, вулиця Бенстона 25. Чим можу допомогти?»
Чоловік запитав, чому ті зачинені.
«Перепрошую, в нас зараз технічна перерва. Як тільки все буде приведене до ладу - ми продовжимо працювати у звичайному темпі. Вибачте за незручності, просимо вас почекати 10-15 хвилин.»
Роздратовано подякувавши, він поклав слухавку. Впершись спиною у стінку, чоловік став чекати. Пройшло 5 хвилин, 10, 15. Двері все не відчиняли. Уже було сорок хвилин по восьмій, але Старбакс все ніяк не поновляв роботу. Чоловік уже ледве стримувався. Залити в себе каву треба було обов'язково, інакше він не зможе продуктивно працювати. Нарешті, за п'ятнадцять хвилин до дев'ятої, двері відчинились. Чоловік миттю підхопився, і вже не такий роздратований, а радше щасливий, що дочекався, увійшов до закладу.
Він підійшов до барної стійки, привітався та ласкаво попросив карамельний раф. Сьогодні йому хотілось чогось солоденького.
- Перпрошую, та в нас зараз немає можливості приготувати раф. - винувато відповів молодий хлопчина за стійкою, - Розумієте, обладнання вийшло з ладу, і поки все що ми можемо - приготувати еспрессо чи лате. Вибачте за цю прикрість.
От тобі й на, чекав так довго, але й тут невдача. Він вже спізнювався на роботу, тому обмежився одним-двома докорами і замовив звичайне лате з собою.
Тримаючи гарячий напій у руці, він швидким кроком рухався до свого офісу. Потрібно було пройти крізь парк, де безліч жебраків та вуличних торговців. Останні завжди пропонували непотрібний мотлох за надто високу ціну. З ними потрібно було так само, як і з першими - не помічати їх, тоді і не будуть надокучати. Тому чоловік тримав голову чимдужч вище і швидко рухався парком, намагаючись не розлити гарячу каву.
Вже бачачи вихід з парку і трішки далі перехрестя, що веде до його офісу, він зрадів і пришвидшився. Та не помітив чогось під ногами і зачепився. На підлогу полетіли безліч дивних речей, сам він ледь не впав, а на руку вилилось трішки лате.
Чоловік обернувся, аби глянути, за що перечепився. На коврику, розстеленому на доріжці, сиділа маленька бабця. Перед нею лежала перекинутою величезна неглибока коробка, радше відсік для товарів, через яку і зачепився чоловік. Весь мотлох, що продавала стара жінка, розсипався під ноги прохожим. Бабця спантеличено дивилась то на чоловіка, то на свої товари.
Він хутко вибачився і вже рушив було далі.
- Ви не можете ось так піти! Допоможіть мені хоча б зібрати це все! - крикнула йому бабця своїм рипучим старечим голосом.
Він обернувся і мовив, що попішає, тож не має можливості допомогти, та нехай вона попросить перехожих.
- Це ти зробив цей безлад! Ти і відповідай! - через крики люди почали зацікавлено дивитись, що ж трапилось. У чоловіка виникло ще більше бажання вшитись звідси чимшвидше. Він почав іти далі, але тоді бабця сказала: Якщо не допоможеш, я перетворю твій найбільший страх на реальність. - чоловік пирхнув і відійшов ще на кілька метрів у напрямку виходу з парку, - Я зроблю так, аби ти втратив усе, і став як я. Став немічним жебраком!
Чоловік спинився. По спині пройшли дрижаки, але він вгамувався. Обернувшись, помітив, скільки людей скупчилось навколо. Але він справді поспішав!
- Я сьогодні добра, тому, оскільки ти справді не маєш часу на допомогу, просто купи у мене цей амулетик. 15 доларів і ти вільний.
15 доларів?! Та вона знущається!
Але натовп зацікавлено свердлив чоловіка і чекав на його реакцію, тож йому не залишалось нічого, окрім як придбати цей дивний непотріб. Він поспішно дістав двадцять баксів із гаманця і взяв амулет.
- У мене немає для вас решти. - незворушно мовила бабця, але в очах її блиснула хитрість. Він уже кипів від люті і ледве стримувався, аби не схопити цю стару за горло. Але просто зітхнув, розвернувся на п'ятах і швидко покрокував у бік офісу.
Уже минула дев'ята, він спізнювався на добрячу половину години. Та різка думка пронизила його голову: може, вже нема сенсу кудись бігти?
Чоловік різко зупинився. Справді, чи є в цьому сенс?
Він сів на лаву, котра знаходилась прямо біля виходу з парку. Сьорбнувши кави, чоловік подивився на дивну річ у своїй руці. Якийсь зеленкуватий овальний камінь з вирізьбленими спіральками та цупка мотузка, продіта через дірку в цьому.
Він глянув перед собою і відпив ще трохи кави.
Цікаво, а як то бути - жебраком? Не мати ні грошей, ні рідні, ні дому. А навіть якщо хочеш це отримати, суспільство всеодно тобі не дозволить.
Ще ковток кави.
Він згадав людей, яких бачив на вулиці.
Страшно напевне старіти. Все болить, мозок гірше працює, на роботу не беруть. Ти вже не в змозі робити веселі і цікаві речі, а лишень лежати на дивані і розглядати стелю. Іронічно, що в дитинстві і навіть зараз він часто хотів так - нічого не робити, просто лежати. Та постійно хтось чи щось змушували працювати. Задув вітерець, через що зашелестіли дерева над головою. Вони вже зелені, свіжі. На них гніздуються птахи, які саме прилітають із вирію.
Більше ти не можеш подорожувати, бо твоє тіло складно витримує переїзди. Навіть ходити по вулиці стає складно. Ще й безліч хвороб підступно обступають навколо. Праворуч почулись звуки автомобілів. Швидка їзда і сигнали. Певне, десь затори.
Якщо так подумати, він ніколи не мав дітей. Але ж діти то не речі, якими можна керувати. Так, виховання важливе, але кожен має свій характер. Та й це діти, вони часто вередливі й вимогливі. Наверху прокричала ворона. Інші підхопили її крик та й собі почали каркати. Почувся хлопіт крил.
Напевне це круто, мати маленького друга, якого можеш фактично вибудувати. Вкласти йому якісь моралі, але при цьому слідкувати за його власним розвитком. Зліва вдалині гуляє матір з дитячим візком. Вона усміхається до нього і щось говорить.
Діти кричать, але це нормально, всі часто кричать. І на відміну від дорослого крику, який може налякати, дитячі крики просто дратують.
Поряд на лаву сів хлопчина років десяти, аби зашнурувати кеди. Його руки брудні, подряпані. З правого коліна стікає кров. Але він усміхнений, час від часу кидає погляд навкруги. Певне, шукає своїх товаришів.
А як складно самотнім матерям? Тільки уяви: працюєш, навчаєш, виховуєш, доглядаєш, багато роботи по дому виконуєш... і ще безліч всього. Це ж наче пекло. Втім, яке ж то щастя, коли дитина щаслива і всміхається. Ті нерви точно витрачені недарма.
Хлопчик пішов. Ще кілька ковтків вже теплої кави спускаються горлом. Смачне лате, навіть попри те, що не бажане.
Складно жити у світі, де за твій зовнішній вигляд можуть зацькувати. У кожного ж свій стиль, нормально відрізнятись, хіба ні? Як може одяг свідчити про стан людини? Якщо він охайний і чистий, а людина виглядає здоровою, то що не так?
Попереду проходить сім'я, сміючись. Вони тепло всміхаються одне одному. Батько жартівливо штурхає дочку, а та ображається, також жартома. Вони розповідають одне одному якісь історії і сміються.
Це ж так круто, мати власний смак і вивчати чужі. Чому за таке у суспільстві засуджують?
Десь наверху чутно гул літака. Можливо, хтось летить на омріяний відпочинок у Італії? Із вікон бачать хмаринки, вуха закладає, а комусь взагалі страшно. Але як же хочеться на море!
Напевне, людям із зайвою вагою здуріти як складно. Це ж не просто взяв і розтовстів, взяв і схуд. Треба перебороти себе, а це для всіх складно, просто вагу найчастіше помічають.
Вони ж самі не задоволені своїм станом. Та ж їм треба тільки допомогти впоратись, а не навпаки, зневірювати їх і псувати настрій.
На сусідній лаві ліворучі сіла закохана пара. Вони обіймають одне одного і шепочуть щось, може, навіть брудні речі. Але в їх очах читається тепло і закоханість.
А чи може взагалі кохання бути неправильним? Яка різниця, хто кого цілує і з ким спить? Головне, аби ці люди відчували щось одне до одного і були щасливі разом. Не має значення, у якій формі стосунків вони перебувають.
Пара дістає хліб і починає кидати його шматочки на підлогу перед собою. Прилітають голуби, якісь маленькі пташки і кілька ворон. Вони клюють хліб, а пара мовчки кидає ще, так, аби всім вистачило.
Складно жити, коли боїшся вийти на вулицю навіть вдень. Адже будь-якої миті можуть з легкістю порушити твої особисті межі. Ґвалтування і домагання це поширені речі, але аж ніяк не норма. Жінки не заслуговують на таке ставлення просто тому, що мають певний тип тіла. Невже тепер вони змушені ходити у одязі, що приховує їх? Та це ж навіть не зупинить ґвалтівника. Що з такого візьмеш, якщо вони навіть осмілюються сексуалізовувати дівчинку в підгузку...
Пташка сіла поряд на лаву. Вона оглянула чоловіка, а потім полетіла далі.
Може, вона чекала, що я кину їй їсти? А потім образилась? Але ж я не мав їжі з собою... проте вона не знає цього. Не знає, не розуміє.

Кишеня чоловіка завібрувала. Він виринув з роздумів і дістав мобілку. Дзвонив бос.
Зараз мала бути складна розмова. Годинникові стрілки уже проминули цифру «десять».
Чоловік зітхнув, встав із лави. Викинув у смітник дивну річ, куплену в ще більш дивної бабусі і глянув на пару поряд. Як же огидно, могли б цілуватись і обійматись десь, де цього не бачать інші.
Тоді він рушив у бік офісу, підіймаючи слухавку від боса.