"Пов: Теодор"
До мене постукали... Я відкрив двері та побачив ту людини яку ненавидів усе своє уже підліткове життя - Мій Батько.
Коли я був дитиною у нас ним були чудові відносини - ми ходили в кафе, на майданчики, їздили в акава парки, я не пропускав ні одного татового засідання на яку б годину воно не було, були частенькі походи в магазини одягу та іграшок для мене.
Мій Батько завжди був для мене і мамою і татом в одній людині, оскільки мати моя загинула у пожежі яку влаштували навмисно, щоб рід Ноттів ніколи більше не існував.
Але як тільки мені ступнуло одинадцять - моє життя перевернулося з ідеальної обкладинки яку судячи по всьому робив батько, у - жахливу середину яка була правдива. Від одинадцяти років мені батько забороняв ходити на його засідання, хоча для мене це була уже ніби традиція, але батькові було всерівно, що відчував я, він просто нас перетворив в : "я" , мені було неймовірно складно пережити один рік уже без обіймів, ласкавих слівців, поцілунків у чоло, простнатися, а потім снідати разом з батьком і обговорювати все, сміятися... Це все у мене було все життя до одинадцяти, потім рік я жив ніби один батька в принципі вдома не було він постійно був в любому місці, але не вдома з сином, на наступний рік як мені було дванадцять мені прийшло письмо з Хогвотрсу і уже від тоді я не був вдома. Всі канікули я проводив у школі оскільки мені було приємніше бути самотнім, ніж у компанії батька.
- Чого тобі? - грубо, беземоціонально сказав я коли побачив на порозі свого батька.
- Я вчив тебе бути привітними із гостями, Теодоре. - якоюсь бісящую інтонацією відповів тато.
- Стільки років ти не приїжджав до свого рідного сина, а тут бац! І приїхав! без попередження! Про які манери можеш мені говорити ти? Ти сам приїхав без мого відома! Та й, і не факт, що хоча б, Дамблдор про це знав! Так не культурно! Сам мені ти так казав! - я говорив ці слова ніби розказував учительці вірш у молодших класах, настільки я інтонаційно говорив це.
Батько не відповів, і навіть не запитавши дозволу зайшов у мою кімнату. Мені зовсім не сподобалися його "манери".
- А мого дозволу ти не хотів запитати? - я старався говорити це рівним голосом но мені не получалося, я перейшов на крик.
- Ні - коротко та ясно відповів він.
На відповідь я тільки злісно подивися на нього. Слава Богу, що він не побачив цього.
