Наступний день
*Від лиця Теодора*
* Уявимо , що це ще , минулий день*
Коли Драко, Блейз, Асторія, Пенсі і Дафна пішли до Раї, Я - пішов до своєї кімнати.
План міняти я не збирався, і не збираюся.
Я чекав тих "Слезеринців" пів години і я почув, що хтось заходив у гостину.
Це були ті Милі Слезеринці .
- Ну що там?) Що там у тої вашої
" Раї" сталося?) скажіть но , мені цю пісню для вух) : казав я з сарказом та з яблуком в руці.
- Хочеш дізнатися? : Почала Асторія сумним голосом, та не впевненим темпом. Вона так ще ніколи не говорила після якоїсь розмови. Тому мене її тон , обличчя її та навіть інших, - мене насторожувало. Но я не подавав цьому виду.
- Так йди до неї і питайся в неї, що трапилося ! : Продовжив із злим голосом та виразом обличчя Драко обнімаючи Асторію.
- Ахахахазахахахахххахахаххха хах ! : Почав сміятися зі слів друга я.
Драко закотив очі.
Після мовчання я зрозумів, що мушу дізнатися сам. А вони мені - нічого не скажуть.
Так нічого і не сказавши я розвернувся та пішов .
Пішов я до своєї кімнати де роздумував, що так могло зажурити друзів.
Я нафантазував собі купу різних варіантів, що ж все таки могло статися.
Чесно? Ні одної доброї та хорошої думки мені не спало.
Після тридцяти хвилин без корисних роздумів я тяжка видихнув, тому що, зрозумів, що я зобов'язаний сам піти до Раї та запитати її.
Як кажуть - краще гірка правда, ніж солодка брехня.
Ось уже вечір, сьома година. Я почув як Хтось виходить із кімнати навпроти. А в кімнаті навпроти жила Рая тому я вирішив зібратися та все ж таки піти до неї.
Я просто стояв і дивився на своє відображення у шафі-дзеркалі, та старався зібрати усю свою мужність у кулаки та зрухнути з місця.
Як я стояв навпроти шафи-дзеркала, то тільки тоді я глобально зрозумів, що хотіти - це замало.
Я б продовжив стояти далі, дивитися на своє відображення, роздумувати все, придумувати ще тисячі варіантів, що ж коїться, старатися зібрати силу в кулак та піти до тої клятої Маї, якщо б не довбаний біль у ногах. Мене почали боліти ноги після не зворушливого стояння навпроти шафи-дзеркала, я розумів, що рано чи пізно но я захочу все ж сісти, що я й і зробив
