Білосніжні крила смерті

Глава 3 Страждання

 Я проснулась від сильної головної болі. Було відчуття неначе моя голова ось-ось розколиться на дві половинки. На цей раз я вирішила поглянути на себе в дзеркалі та побачити в чому причина моєї головної болі. Можливо в мене знову потекла кров з голови? Я зняла скатертину та поглянула на своє відображення. Опухле лице від сліз та великі синці під очима. Мої губи були блідими з засохлою кров'ю на них. Моє волосся було доволі рідким, хоча раніше воно було густим та охайним. На голові виднілась невеличка залисина та приклеєний пластир на ній. Я швидко заплела хвоста та поглянула на щітку, випало дуже багато мого волосся. В мене склалось враження що волосся на голові скоро взагалі не залишиться. Я завісила тканиною дзеркало та взявши рюкзак зайшла на кухню. Знову все повторилось, батько курив сигарету, а на столі була чарка горілки. Я подивилась на нього сумними очима та сіла за стіл. Батько незадоволено цокнув та підійшов до мами, яка готувала мені кашу.

—Глянь на свою дочку, вона виглядає так, неначе її з хреста зняли. — Сказав батько та замахнувся рукою на маму.

— Вона і твоя дочка також. — Сказала мама та взяла ложку щоб перемішати кашу в каструлі.

—  Замовчи. —Він знову незадоволено цокнув та потушивши сигарету кинув її в каструлю де варилась каша. Мама нічого йому не сказала і батько вийшов з кухні, мати засмучено видихнула та сіла за стіл біля мене.

— Ада, щось трапилось? Ти виглядаєш хворою. — Сказала засмучено мати, я похитала головою.

— Ні, просто не виспалась. —  Відповіла я, і мама кивнувши прийнялась варити нову кашу. Після сніданку я знову натиснула кнопку ліфта з надією що прямо зараз я застряну тут і не піду до школи, або ж ліфт з швидкістю впаде вниз і я розіб'юсь на смерть. Останнім часом думки про самогубство не покидали мене, і я що разу старалась викинути їх з голови. Я так не можу, поки мама жива я повинна бути біля неї. Я вийшла на вулицю. Багато калюж після вчорашнього дощу.  Я йшла стараючись оминати їх, і тут я почула доволі знайомі голоса позаду себе. Це були мої однокласники, вони швидко підійшли до мене, один з них поставив свою руку на моє плече. В цей момент у мене крутилось багато думок. Що зробити? Втекти? Ні, це не варіант, моя голова розколюється, та й вони швидші за мене. Розвернутись і піти додому? Також погана ідея, тоді вони дізнаються де я живу. Залишається тільки йти з ними.