Глава 22 Таємниця причалу

16 1 0
                                    

 Я зайшла в кафе біля причалу. Давно я тут не була, цікаво чи змінився власник. 

— Вам щось потрібно? Кафе давно вже не працює. — Сказав старий чоловік.

— Я знаю, воно не працює з того часу як загинула одна дівчинка. — Сказала я.

— Ада? Точно це ти, я впізнав тебе по шрамам. Як же ж я давно тебе не бачив, ти стала такою... Красивою. — Сказав чоловік і я легко посміхнулась.

— Рада що ви мене пам'ятаєте, як ви розумієте я прийшла сюди не просто так. 

— Я знав що ти прийдеш. Справедливість повинна була перемогти, я надіюсь я зможу тобі чимось допомогти.

— Ви ж маєте запис з камер того дня, правда ж? 

— Так, так, мені казали його стерти та забути цей день, але я не зміг. Ця дівчинка не повинна була загинути такою смертю, мені шкода що я не зміг їй допомогти.

— Ви не винні в її смерті. Можете дати мені цей запис?

— Звісно. — Старий чоловік зайшов у підсобку та витягнув невеличку коробку. — Надіюсь це відео допоможе відновити справедливість.

   Я сиділа в ресторані та замовивши чізкейк стала чекати. Я була одягнута в чорний топ та довгу чорну спідницю з вирізом. Я заплела високого хвоста і всі мої шрами на руках та шиї було видно, але це мене ніяк не хвилювало. Минуло 15 хвилин, пів години, 45 хвилин.

 А він сильно запізнюється.  Я легко посміхнулась та зробила глоток гарячої кави. І тут в кафе зайшов хлопець, в нього були великі синці під очима. Сам він був дуже худим, а на голові де-не-де виднілись залисини. Складалось враження ніби йому далеко не 23 роки. 

— Так це ти мене запросила. — Сказав незадоволено хлопець та сів навпроти мене. Я схрестила пальці та легко посміхнулась.

— А ти змінився, Лео. Келвін з Ітаном сильно загрузили тебе роботою. — Сказала я. Хлопець незадоволено закотив очі.

— Давай ближче до суті. Мені ще потрібно працювати. 

— Який ти грубий з давньою подругою. — Я зробила глоток кави. — Знаєш, ти завжди виділявся від четвірки, але не жорстокістю. Ти виділявся бідністю.

— Та що ти в біса верзеш?! — Викрикнув він.

— Я знала що твої батьки звичайні секретарі, бачу ти пішов по їхнім стопам. І не гидко працювати на того хто вбив твою сестру? —Запитала я, Лео здивовано подивився на мене.

Білосніжні крила смертіWhere stories live. Discover now